Дитина з моменту народження до свого повноліття проходить складний фізичний та духовний розвиток, який не обмежується рамками лише сімейного середовища. Поступово вона включається в життя суспільства. А посередником між дитиною і суспільством є її сім’я. В період раннього дитинства в організмі дитини виникають найбільші зміни, виховуються необхідні життєві навики, звички, формуються риси характеру, нахили, які будуть відігравати вирішальну роль в подальшому розвитку дитини, який залежить не тільки від доброї біологічної основи, але й від навколишнього середовища, в якій росте дитина, від способу і рівня задоволення потреб дитина та інших членів сім’ї. Дитину потрібно сприймати як самостійного індивіда, як особистість, що розвивається. Від виховання, фізичного і морального розвитку дитини у ранньому дошкільному віці залежить все майбутнє життя людини, так як багато позитивних і негативних якостей людини ведуть свій початок саме з цього віку. Та дитина, основні духовні потреби якої в цей період життя були обмежені, формується як особистість повільніше.

Для духовного розвитку дитини велике значення має її спілкування з іншими дітьми. У зв’язку з цим виникає проблема – мала кількість дітей в наших сім’ях. Дитині завжди не вистачає дитячого товариства, особливо тоді. Коли все її товариство складається з одного із батьків або бабусі (дідуся). Життя дітей в сім’ї ґрунтується на характері і особистості батьків, на їх відношенні один до одного, до дітей, на відчутті відповідальності за свою сім’ю. Тому, коли в сім’ї один з батьків перестає виконувати свої обов’язки, то тим самим він серйозно порушує або й руйнує все сімейне товариство. Найбільше від цього страждають діти. Недостатня увага, погіршення виховання, втрата відчуття впевненості і безпеки призводять весь внутрішній світ дитини в хаотичний стан.

Як почувають себе діти дошкільного віку після розлучення батьків? У них виникає відчуття великого сорому перед по сторонніми, що у них немає “справжньої сім’ї”. Для багатьох дітей розлучення означає помітну втрату влади. Неможливість знайти захисту іншого з батьків робить дитину ще більш залежною від того з батьків, з ким вона проживає. Ці діти, тати яких не турбуються про них, відчувають себе нікому не потрібними, скривдженими і відстають від своїх ровесників у розвитку відчуття власної гідності та соціальної зрілості. А ті діти, які зберігають добрі відносини з татами, проявляють менше симптомів і краще пристосовуються до нової життєвої ситуації.

До специфічних порушень належать і проблеми відчуття власної повноцінності. Якщо діти – з позиції їх переживань – відчувають себе покинутими і недостатньо бажаними; якщо їм не вдається утримати сім’ю разом або вони не були достатньо важливі для того, щоб батьки змогли пожертвувати своїми власними інтересами і бажаннями заради своєї дитини; якщо після залишення сім’ї одним із батьків діти втрачають важливу частину своєї особистості, об’єкт ідентифікації, до якого вони могли прирівнювати себе; якщо вони не впевнені у своїй сексуальній ідентичності; якщо вони відчувають, що не можуть для матері (батька) замінити відсутнього партнера; якщо вони відчувають себе нікчемними і неповноцінними в той час, коли батьки здаються нещасливими; якщо відчуття вини змушує їх боятися здійснення нових помилок, то така соціалізація дитини визначається як складна для неї самої і для суспільства. Оскільки більшість цих уявлень про себе є несвідомими і тому ніяк не можуть пов’язуватись з джерелом, то “діти розлучень” виношують, і часто протягом всього життя, тягар відчуттів, що вони негідні любові і поваги, і виникає страх знову зазнати невдачі. Проблеми з’являються у них вже в дитинстві у відношеннях із “собі подібними”, а також з іншими дітьми.

Якщо розглядати соціальну ситуацію дітей, які виховуються в дитбудинках (дітей-сиріт) і порівняти її з життям і особливостями спілкування дітей, які виховуються в сім’ї, то бачимо, що діти з дитбудинків суттєво відрізняються в розвитку спілкування як з дорослим, так і з ровесником від дітей, які проживають у сім’ї. Причина відставання – це різні умови життя і виховання дітей в сім’ї та поза нею. І ці розрізнення проявляються в декількох напрямках. По-перше, в сім’ї дитина одержує більше уваги дорослих. Дії дорослого (його звернення, погляди та ін.) адресовані дитині індивідуально. В умовах дитбудинку дії дорослого адресовані швидше групі дітей, ніж кожній дитині окремо. По-друге, в сім’ї дитина спілкується з одними і тими ж дорослими і відповідно має справу з одними і тими ж програмами поведінки. Для громадського виховання характерна наявність змінних дорослих з не співпадаючими типами поведінки і відносин до дитини. По-третє, емоційна насиченість спілкування дорослих в сім’ї є більш різноманітною, ніж у дитбудинку. По-четверте, для сімейного виховання характерне відносно м’яке, терпляче відношення до поведінки дитини, в той час як в умовах дитбудинку діти більш жорсткіше регламентовані у своїй поведінці. Одним із факторів затримки в розвитку емоційно-вольової сфери у вихованців дитбудинку є недостатній досвід спільних емоційних переживань. Для