Знаменно, що перші застосування штучного інтелекту мисляться i вважаються найбільш необхідними для впровадження саме у сфері правоохоронній, що відрізняється чотирма моментами: 1) Законом, що становить певний набір правил (актів, інструкцій, кодексів i т.д.), i механізм їхнього застосування (алгоритм дії); 2) підвищеним ризиком стосовно представників Закону; 3) можливостями здійснення помилок та їхніх наслідків; 4) ризиком бути втягненим у корупцію.

Усі ці ознаки, звичайно, є i в митній службі, від продуктивності i злагодженої роботи якої значною мірою залежить економічне здоров’я держави. I хоча різні кібернетичні пристрої i прилади в роботі митниці посiдали вже солiдне мiсце, головне рiшення залишається за людиною – суб’єктом волі, а це, як відомо, обтяжено спокусами, що їх далеко не завжди людина здатна витримати.

Спробуймо уявити собі на хвильку таку картину: контрольно-пропускні пункти обладнані комп’ютерами (роботами), що здатні мислити, самостійно навчатися i наділені функцією приймати рішення. Перевага подібних стражів очевидна: вони глухі до проблем влади, слави i грошей, отже, їх не можна “купити”; вони чіткі у виконанні i застрахованi вiд випадкових або навмисних помилок; бiльш швидкi в аналiзi ситуацiї i виборi дiй; максимально об’єктивнi, скромнi, непiдкупнi, розумнi, здатнi навчатися, безстороннi, логiчнi, довговiчнi, безстрашнi, надiйнi, до них не потрiбнi мiри покарання за порушення закону, що є основою їхнiх програм, i т.д. [5]

Можна одразу вiдзначити й очевиднi недолiки: зависання в ситуацiї розмитої невизначеностi, можливiсть збою (хоча його можна вiднести до розряду “хвороб”, що їм пiдлягає i людина, наприклад, зараження вiрусом, утрата пам’ятi i т.д.); непристосованість до виконання незапрограмованих фізичних дій (затримка злочинця, оперативний пошук, не передбачувана ситуація) i, нарешті, прогнозована вченими i загрозлива катастрофічними наслідками можливість виходу з-під контролю. Саме останній момент був тривалий час причиною заборони створення програми штучного інтелекту Римським клубом. Мисляча машина, штучно створений (нехай i з добрими намірами) інтелект уявляється неодмінно бездушною, глибоко антигуманною сутністю. А право її створення заперечується як замах на права Бога, єдино якому належить прерогатива i функція Створення. Показовим прикладом подібного уявлення є повість Мари Шеллi “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” (1818 р.), у якiй учений штучно (із трупних останкiв) створює людську плоть, одержуючи в пiдсумку потворного i мстивого монстра. Головна провина Франкенштейна при цьому полягає не в його помилцi у створеннi людини i не в зрадництвi ним власного створiння, а саме в його бажаннi стати Творцем штучного життя.

(Цікаво, що наприкінці ХХ ст. шанувальники Церкви Сатани Ла Вея на запитання “У чому полягає суть сатанізму?” коротко дадуть відповідь: “Ми робимо штучних людей”, посилаючись саме на Франкенштейна М. Шеллi). Вiдверто лиховiсними є ляльки й автомати Гофмана, що iмiтують живих людей. [6,7] .

Страх перед машиною опанував розуми в епоху романтизму у зв’язку з розпочатою iнтенсивною механiзацiєю суспiльства, хоча своїми коренями дана традицiя веде ще в первiсний свiт магiї i похоронних ритуалiв. У наелектризованiй атмосферi тiєї епохи народжувалися процеси i стимули магiчного характеру, що опановували душами i вселяли жах до механiзацiї суспiльства. Пiдземнi духи або, за висловленням А. Терца, “человекообразные автоматы, отталкивающие своей безжизненностью и вместе с тем привлекающие красотою и свойствами чудесно оживающей вещи”, вселялися в паровi казани i портрети, що несуть печать прокльону – мерця, штучного супутника i двiйника людини, що у ролi примари або робота виходив у герої епохи. “Заводная кукла тогда почиталась вершинным достижением техники, и это имело смысл: техника – в идеале, в потенции – стремилась заменить человека воскресшей вещью... Машина, обросшая правдоподобной человеческой плотью, оживший мертвец составляли скрытую схему, основу основ реализма и оказывали огромное завораживающее воздействие на общество и художников слова”. [8] .

Уже в основi романтики, у першiй спробi вступити у свiтоглядний спiр з машиною, є передчуття, що свiт перебуває на хибному шляху. Штучний свiт, що ним є насамперед уся сучасна цивiлiзацiя, “свiт-ерзац”, усе бiльше i бiльше емансипувався вiд свого творця, розростався над ним i, нарештi, став функцiонувати вiдповiдно до своїх власних законiв.

У написанiй напередоднi Другої свiтової вiйни книзi “Європа i душа Сходу” В. Шубарт точно провiстив зростання ролi машини в життi суспiльства i небезпеки загальної машинiзацiї (а нинi – комп’ютеризацiї). “Незвичайнiсть нової життєвої сили, – пише вiн, – додає людинi щемливе почуття вiдсутностi волi i страху. Вона почуває себе переможеною тим технiчним апаратом i органiзацiями, що сама створила. Або iншими словами – механiзми стали автономними. Вони стали демонами. У них знову вiдроджується той iррацiональний елемент, що прометеївська людина вважала цiлком вигнаним за допомогою механiзацiї”. Думка про автономiю механiзмiв уперше з’явилася в марксистському вченнi, у поняттi виробничих вiдносин, яким людина вiдчуває себе вiдданою, немов деяким злим духам. Весь марксизм є не що iнше, як протест проти уречевлення людини, проти перемоги над її творцем. [15] .

“Технiка i державна полiтика, – констатує В. Шубарт, – так само як i економiка, розвиваються вiдповiдно до своїх власних законiв еволюцiї, не погоджених з людськими побажаннями i без будь-якої уваги стосовно них... Ще сто рокiв тому людина мрiяла,