Фiлософська традицiя називає рефлексiєю думку про думку, тобто коли предметом думки виявляється не рiч, але факт мислення. Рефлексiя – думка суб’єкта про наявний у нього образ дiйсностi, тобто критичний образ цього образу, що припускає оцiнку створюваних в уявi моделей. Класична парадигма штучного iнтелекту iгнорує дану обставину i тому не цiкавиться рефлексiєю.

З усього вищесказаного випливає висновок, що до розходження мiж потенцiйно здiйсненним i фактично реалiзованим треба додати розходження мiж фактично реалiзованим i нереалiзованим у доступному для огляду майбутньому. А межi мiж потенцiйно здiйсненним i нездiйсненним за допомогою автоматiв вiдповiдає теза кiбернетики. Для тих, хто визнає матерiалiстичне положення про те, що будь-який процес природи пiзнаваний за допомогою розуму, ця теза про принципову можливiсть моделювання на ЕОМ будь-якого реального процесу, якщо вiн ясно й однозначно описаний на якiйсь мовi, – є природним висновком з логiко-математичної теорiї обчислювання. На питання про те, де пролягає межа мiж реально здiйсненним для кiбернетики i реально неможливим (хоча i можливо потенцiйним), вiдповiдi ми не знаємо.

Так само як немає вичерпних вiдповiдей на такi запитання: на якiй сировинi (iнформацiї чи знаннях) працюють системи штучного iнтелекту, i чи значить це, що такого роду системи повиннi iмiтувати розумовi процеси людини? Нарештi, чи можна передати машинi розумовi здiбностi людини подiбно до того, як нинi в людському органiзмi природне серце замiняють штучним?

Є багато заперечень iз приводу можливостi моделювання життєвих процесiв психiки i розуму, якi можна умовно розбити на три типи.

1. Еволюцiйне заперечення. Мозок сучасної людини – це результат процесу еволюцiї, що тривав мiльярди рокiв. Рубота не можна навчати надто тривалий час. Тому нiколи не з’являться iнтелектуальнi роботи.

Помилка такого мiркування полягає в постулюваннi того, що автоматична система може iмiтувати вiдповiдну бiологiчну функцiю (мислення, полiт i т.п.) тiльки шляхом копiювання механiзму й еволюцiйного шляху свого бiологiчного прототипу. Руботи ж починають учитися рiшенню iнтелектуальних задач, уже маючи дуже високу початкову органiзацiю, закладену в них людиною. “Еволюцiйний стаж” людини споконвiчно вкладається в стаж роботiв. Крiм того, можливий шлях природного накопичення iнформацiї “кiбернетичним зародком” через досвiд спілкування.

2. Соцiальне заперечення, згiдно з яким людина – “iстота соцiальна”, а мислення – функцiя не людини, а людства, що виникло в результатi колективної дiяльностi (соцiального життя) людей; робот же iндивiдуальний за своєю природою, отже, вiн не може мати iнтелект. Це заперечення мiстить ту саму помилку – постулат про одиничнiсть шляху до мислення. Сказане вище зовсiм не виключає того, що iнтелект може розвитися в процесi iндивiдуального вирiшення все складнiших iнтелектуальних задач. Крiм того, зовсiм не виключене створення “колективу роботiв” для спiльного розв’язання задач (ремонт самих себе, створення нових роботiв, нового програмного забезпечення i т.п.).

3. Третiй тип пов’язаний iз сумнiвом у можливостi iмiтацiї за допомогою неживих елементiв явища життя взагалi. Тобто створення, вiдтворення її сутностi на якiй-небудь якiсно iншiй основi. Однак, якщо виходити з функцiонального визначення поняття життя, даного O.А. Ляпуновим, як “высокоустойчивого состояния вещества, использующего для выработки сохраняющих реакций информацию, кодируемую состояниями отдельных молекул”, то й у цьому планi не бачиться нiяких принципових ускладнень. Способи кодування iнформацiї можуть бути рiзнi, i не обов’язково ґрунтуватися на бiлковiй основi. Те ж саме стосується i вищого рiвня органiзацiї життя, рiвня цивiлiзацiї.

Усi цi заперечення поєднує одна загальна думка, яка полягає в тiм, що штучний iнтелект обов’язково має походити на iнтелект людини.

Теза, що часто висувається: “якщо людина щось робить таким чином, то i машина має робити це так само” – дуже спiрна. Не випадково введено слово “штучний” у назву проблеми штучного iнтелекту, i тому не зовсiм зрозумiла вимога деяких учених, щоб машинний iнтелект обов’язково був саме таким, як у людини. По сутi, немає розумних пiдстав казати, що машиннi моделi розумiння i використання знання повиннi наближатися за своїм характером i структурою до схеми сприйняття i переробки iнформацiї людиною.

Треба зазначити, що саме найменування “штучний iнтелект” фактично має метафоричний характер. Творцi систем класу ШI (штучний iнтелект) не керуються психологiчними структурами, що властивi процесам людського мислення. Зiставлення природного iнтелекту зi штучним робиться тiльки за результатами їхнього функцiонування. Необхiдно додати, що штучний iнтелект на сьогоднiшнiй день не може претендувати на яке-небудь зiставлення з полiфункцiональнiстю i безмежними здiбностями людського iнтелекту. Але за окремими своїми параметрами комп’ютернi системи здатнi значно перевершувати вiдповiднi можливостi людини. Спираючись на це, В.П. Зінченко називає комп’ютер не штучним інтелектом, а інструментом інтелектуальної дії або уречевленим інструментом інтелекту, що може істотно полегшити, прискорити, підвищити точність прийняття рішення. Великi надiї нинi покладаються на нейрокомп’ютери, що значно пiдсилять можливостi “штучного iнтелекту” i, за думкою фахiвцiв, зрештою перевершать iнтелект свого творця.

Але припустимо, що людина спромоглася створити iнтелект, що перевищує свiй власний. Що буде з людством? Яку роль гратиме людина? I чи