Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Контрольна робота з основ психології і педагогіки

Контрольна робота з основ психології і педагогіки

Історичні етапи розвитку психології як науки

У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що-«душа є началом рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі непо-дільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він запе-речував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотри-мувалися матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428 або 427 — 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю приро-дою є нічим іншим, як «ідеєю» — безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Отже, якщо зосереджувати увагу лише на «метафоричних обра-зах», якими древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж порівняння, зіставлення поглядів здій-снювати на рівні суттєвого, віддати перевагу чи Геракліту, чи Демо-кріту, чи Платону неможливо.

Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причин-ний зв'язок тілесного й духовного, .то Платон здійснив таку ж геніальну спробу розототожнити їх, відстояти свободу духу людсь-кого. І саме спільними зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю «єдність протилежностей», ставав можливим по-дальший розвиток вчення про душу як предмет науки психології.

Так, Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар (99— 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які відокремлюються від предметів зовнішнього світу.

Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним — ні матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послі-довність Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль, підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття, які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес мислення розглядав як властивість незалежної від тіла «розумної душі».

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли проти-лежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно но-вого рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психо-логії протягом всього Середньовіччя і шанується донині.

Так, А. Августин (354—430), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.

У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам'ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав «інтенцією душі» і без якої ні відчуття, ні розмірковування не можуть відбу-ватися. Тим самим закладаються одночасно основи волюнтаристич-ного та інтроспективного напрямів у психології.

Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225— 1274) продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого сприйняття властивостей зов-нішніх речей. Проте розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського з часом будуть пок-ладені в основу раціоналістичного напряму в психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив пере-думови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, — мате-ріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових


Сторінки: 1 2 3 4 5