Чи можна, маючи відомості про мову людини, уявити собі, наприклад, її зовнішність? Нижче ми зупинимося на цьому пи-танні докладніше, а зараз лише зазначимо, що прямих коре-ляцій між мовою та зовнішністю на сьогодні не встановлено. Але в мові можуть відображатися деякі особливості темпера-менту, характеру та інші властивості, що визначають манеру ідини триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий — відповідним чином, і тримається характерно: затиналить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами (на-^"'^ мають звичку компенсувати поведінкою свій -'ідто впевнено, розмовляють з надлиш-4. Особи з дефектами слуху говорять огрядних людей властиві специфічні задухою. Можуть бути і більш складні спілкування не обмежується тільки щією. Відомо, що дуже важко розмовля-Іччя якої нічого не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них розкриває для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості.

Відомий психолог Б. Ананьев підкреслював, що комуніка-тивний процес не може бути повним, якщо суб'єкт не вико-ристовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може контро-лювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність сказаного словами чи «підказує» сумнів у них.

«Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів. Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для болгар — «так». У спілкуванні на невер-бальному рівні точність досягається лише при врахуванні конкретної ситуації, а також соціального стану та культурно-го рівня партнера. Вона також залежить від ряду чинників, то-му люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Напри-клад, жінки більш точно відтворюють значення емоцій та по-чуттів, ніж чоловіки. Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість не природжена, а набувається у спілкуванні.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь-не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу-ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по-ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо-стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч-но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на-магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст-раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз-мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про-тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро-стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама-гається маскувати свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при-ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис-танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихо-ваний, надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонст-руючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку-вання: виділяють «особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м, «гро-мадську дистанцію» — 1,5-4 м, «відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли не-обхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруже-ність у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що дося-гається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що про-тидіють установленню істини.

Візуальний контакт — частота і тривалість обміну по-глядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. По-гляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуаль-ний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В ос-танньому випадку утримування від прямого візуального кон-такту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд — ознака во-рожості, втручання в особисті переживання.

Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться спів-розмовникові у вічі, створюється приємне враження, але по-стійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає від-чуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відво-дити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів по-трібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (напри-клад, при допиті, проведенні очної ставки).

Важливо знати та свідомо використовувати такі характе-ристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погля-ди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома — оз-нака ворожості, готовності до конфлікту, моргання очима — подив, зляканість, широко відкриті очі — привітність, задово-лення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд — утома, нудьга.

Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ут-руднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано ство-рювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії.

Останніми при перерахуванні невербальних засобів спіл-кування були названі мимовільні прояви фізіологічних реак-цій, до яких належать потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням губ, посилене пульсуван-ня, порушення дихання, розширення зіниць, зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні