Однак у моральному житті, моральному розвитку людей не буває готових рецептів. Кожне наше рішення містить у собі елемент ризику, і чим вищою є та чи інша людська ідея сама по собі, тим вона вразливіша, тим страхітливішими й болючішими можуть стати всілякі її перекручення. Тому й не слід забувати про відповідальність.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Зв'язок даної категорії з розглянутими вище полягає в тому, що вона фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан справ загалом, який і має бути встановлений унаслідок відповідаль-ного виконання людьми свого обов'язку. На відміну, однак, від категорій, про які йшлося на попередніх сторінках, категорія справедливості передбачає не
просто оцінку того чи іншого єдиного явища (добро це чи зло тощо), а співвідношення кількох (двох або більше) моментів, між якими й належить установити етичну відповідність; так, справедливо, щоб гідному вчинкові відповідала заслужена винагорода, злочину — кара, правам — обов'язки й т. п. Стосовно до між-людських стосунків і суспільного життя загалом спра-ведливість вимагає етично обґрунтованого розподілу благ між людьми (хоча конкретні засади такого обґрун-тування в різні часи і в різних культурах, звісно, виявляються різними) —так в етику вводиться уявлен-ня про суспільство як певного роду системний об'єкт. ,На зазначений зміст поняття про справедливість указує і його походження. Так, давньогрецьке dike, що перекладається як справедливість, первісне означало звичай, спосіб життя, в подальшому ж набуло значення правильного, належного звичаю. Подібним чином і латинське jus (звідси justitia) означає власне право, закон. У річищі цієї мовної традиції й з'являються перші спроби сутнісного осмислення справедливості, що ми їх знаходимо в Демокріта (близько 460 — близь-ко 380 до н. е.), софістів (друга пол. V — перша пол. VI ст. до н. е.), Сократа та інших античних філософів. Своєрідним філософським узагальненням цих спроб можна вважати концепцію Платона, який надав спра-ведливості значення завершальної з-поміж чотирьох основних «полісних доброчесностей» — такої, що тільки й дає усім іншим доброчесностям (тобто роз-судливості, мужності й мудрості) «силу вкорінюватися в людині» («Держава», 4336 с). При цьому в соціаль-ному плані справедливість, за Платоном, постає як такий ідеальний устрій суспільства, коли кожен із суспільних станів (тобто правителі, воїни, ремісники) сумлінно виконує свої обов'язки й не втручається у справи інших.
Як належний стан речей у суспільстві, державі й світі справедливість витлумачується і мислителями Давнього Сходу, зокрема китайськими мудрецями Мо-цзи (479—400 до н. е.), Мен-цзи (372—289 до н. е.) та ін. При цьому наголос поступово переноситься з роз-пізнання божественної справедливості й шанобливого наслідування їй на власні зусилля людей, які мають у дусі справедливості розв'язувати проблеми суспільного устрою і міжлюдських стосунків.
Щодо розрізнення відплати, зрівнювання і розпо-ділу як засад справедливості, то воно має глибокі історичні підстави. Першою формою справедливості, яку ми знаходимо в історії людського суспільства, була якраз справедливість відплати, або ретрибугивна спра-ведливість, що передбачала таке покарання за пору-шення норм первісної моральності, яке цілком відпо-відало б самому цьому порушенню. Порушникові, інак-ше кажучи, належало відплачувати його ж монетою, і довгі тисячоліття чільним принципом людської спра-ведливості залишалося правило тальйону (від лат. talio — помста): «око за око, життя за життя!» Найяс-кравішим утіленням цього принципу став відомий зви-чай кровної помсти, що мав універсальне поширення на стадії родового розвитку людства.
Коли ж, нарешті, зазначений принцип, як і вся «відплатна» концепція справедливості, почав — дуже поступово —здавати свої позиції під натиском мораль-но-правового устрою ранніх держав, то сталося так насамперед не тому, що тальйон примножував жорсто-кість чи принижував гідність людини, й не тому, що протидія злу засобами такого ж зла фактично робить людину