Важливою рисою категорії справедливості є, як ми бачимо, те, що її власне етичний зміст надзвичайно тісно пов'язаний із проблематикою економічною, полі-тичною, правовою. Можна сказати, що «вектор» справедливості з ідейних і моральних висот спрямований безпосередньо в конкретику реального суспільного життя — адже ті цінності, про етично обґрунтований розподіл яких ідеться, є значною мірою цінностями цілком матеріальними, або ж такими, що мають пряме відношення до життя людини, її основних прав і свобод, соціального статусу, влади й відповідальності тощо.

Саме у сфері розподілу матеріальних благ, як уже зазначалося, недостатність суто зрівняльних форм справедливості виявилася в нашому столітті з особли-вою гостротою. Разом з тим цілком відмовитися від них також неможливо, адже за ними — життєві потреби мільйонів людей. Проблеми конкретного співвідно-шення зрівняльних і пропорційно-розподільчих засад соціальної справедливості в контексті сучасних ринко-вих відносин інтенсивно обговорюються, зокрема, в працях таких теоретиків, як Дж Роулс («Теорія спра-ведливості», 1971), Д. Белл («Культурні суперечності капіталізму», 1976) та ін. Підхід до цього кола питань Дж. Роулса визначається встановленням двох фунда-ментальних принципів справедливості: принципу рів-ної свободи, який утверджує рівноправність людей щодо їхніх базових свобод, і принципу відмінності, котрий зумовлює можливість нерівного розподілу благ його спрямованістю до найбільшої вигоди найменш забезпечених членів суспільства, тобто умовою максиміну. Що ж до поглядів на справедливість Д. Белла, то він, перебуваючи на позиціях сучасного неоконсерватизму, вважає, що рівність можна справедливо вста-новлювати лише всередині певних соціальних груп; водночас будь-яка нерівність має відповідати тим умо-вам життя, соціальному оточенню, роду діяльності, що визначають місце індивіда в суспільстві (принцип «релевантних відмінностей» як міри справедливості — пор. «нерівну рівність» у Г. Сковороди). Зрештою, як зазначає Д. Белл, єдиним адекватним принципом со-ціальної справедливості може бути такий: кожному за-лежно від його особистого внеску й відповідно до пов-новажень та привілеїв, притаманних його сфері діяль-ності.

Звичайно, викладеними думками сучасний рівень обговорення проблем соціально-економічної справед-ливості не обмежується. Однак перебіг цього обгово-рення уводить все далі від наївно-утопічних уявлень про комуністичний розподіл, що панували в нас у недавньому минулому.

ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ

Важливим завданням моральної самосвідомості є утвердження (санкціонування) певних стандартів само-оцінки людської особистості До форм такого санкціо-нування належать уявлення про честь і гідність люди-ни. Істотно, що в обох випадках (тобто й щодо честі, й щодо гідності) йдеться не просто про самооцінку, а, як бачимо, про деякий її ціннісний стандарт. Високо чи низько оцінює себе в кожному конкретному разі та чи та особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин; але на базі морального усвідомлення себе в неї формується певний загальний стандарт самооцінки, певна сукуп-ність критеріїв власної життєвої реалізації. Цього за-гального стандарту вона, з одного боку, повинна сама дотримуватися у своїй поведінці (уявлення про те, що є «гідним» і «негідним», що «личить», а що «не личить» робити тощо). З іншого ж боку, якщо даний ціннісний стандарт є достатньо обґрунтованим, особа має також вимагати його дотримання і від тих, хто її оточує. Повага власної честі й гідності з боку інших — не-від'ємне право кожної людини.

Водночас між поняттями честі й гідності існують суттєві відмінності. Власне честь як форма самосвідо-мості санкціонує певний моральний статус людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належ-ністю до тієї чи іншої конкретної групи людей — соціальної, професійної, національної, статево-вікової, за тими або іншими конкретними уподобаннями тощо. Ви можете мати честь як учений або робітник, майстер своєї справи, як вояк, як українець, росіянин, єврей, як юнак або дівчина, як мешканець Києва, як член певного клубу або ж партії тощо; саме слово «честь» етимологічно пов'язане з «часть», «частина»: в надбанні даної групи, як матеріальному, так і моральному, в її славі й доброму йменні, в повазі, яку вона викликає до себе, кожен її член має свою частину. Звідси й тісний зв'язок поняття честі з поняттям репутації (від лат. reputatio — роздум, міркування), що позначає загальну думку, яка складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Людина честі має піклуватися як про репутацію групи, до якої вона нале-жить, так і про власну свою репутацію: чи відповідає вона особисто висоті вимог честі, що належить їй як члену даної групи.

Історично поняття про честь виникає насамперед як відображення родової й станової диференціації люд-ських спільнот: людина, згідно з первісними уявлен-нями про честь, не повинна робити того, що принижує гідність даного роду або стану. Значення домінанти всієї системи моральних цінностей ідея честі набуває в так званій рицарській етиці, коріння якої, на думку дослідників, сягає ще в епоху Троянських війн (світ гомерівської «Іліади»), розквіт же припадає на часи феодального середньовіччя.

Після занепаду рицарства у власному розумінні слова типо-вими персоніфікаціями «людини честі» стають, зокрема, образи французького жантільйома, англійського джентльмена. Коло-ритну картину того, що становило джентльменське уявлення