Згідно твердження психоаналітиків, розподіл на страх і тривогу психологічно виправданий. Страху придається більше гострий характер, а тривозі, у свою чергу, хронічний. Так Ч.Дарвін підтримував точку зору, що страх походить від чогось миттєвого і небезпечного [15,367].

Тривожність, як усі емоції, має три рівня: нейроендокринний рівень, рухово-вісцеральний та рівень усвідомленого розуміння. В цілому у суб’єкта, відчуваючого тривожність, відмічаються тільки неприємні відчуття і він рідко відчуває сильний дискомфорт; людина зазвичай не усвідомлює причини своєї тривожності.

Тривожно-фобічні розлади найбільш часто виникають при фрустрації (зазвичай хронічній), пов'язаній із незадоволеністю навчальною (службовою), сімейною, сексуальною ситуацією, особливо в тих випадках, де ця фрустрація обумовлена інтрапсихічним конфліктом. Частіше розвиваються у осіб, які і в преморбідному періоді відрізнялися високим рівнем тривожності, недовірливістю, боязливою.

Найбільш розповсюдженими тривожно-фобічними розладами є агорафобія (F40.0), соціальні фобії (F40.1) і спеціальні (моносимптомні) фобії (F40.2). Соціальні фобії часто виникають у підлітковому віці, у зв’язку із підвищенням значущості, для підлітка, певних соціальних ситуацій (випускні-вступні екзамени, вибір професії, стосунки із протилежною статтю і т.п). Змістом даної фобії є страх появи сорому в присутності оточуючих. Хворі бояться і уникають ситуацій, у котрих повинні робити певні дії на очах у інших людей, припускаючи негативну оцінку цих дій – говорити, писати, їсти, відвідувати загальний туалет, взаємодіяти у малих групах і т.д. Початку такого розладу може передувати психотравмуюча соціальна ситуація, але і можливий розвиток без допоміжних пускових механізмів.

Агорафобія, також як і соціальні фобії, розвивається у пубертатному періоді, але у багатьох випадках можлива поява симптомів у 25-30 років з подальшим більш швидким розвитком. Серед пацієнтів котрі страждають агорафобією переважають представники залежного типу характеру (психастенічного, астено-невротичного і сенситивного типів акцентуації по А.Е. Лічко) [14,164] Американські автори відзначають, що даний розлад завжди починається із панічного припадку, за котрим, в більшості випадків, розвивається фобічна поведінка. З „європейської” точки зору розлад може розпочатись і з першочергової появи фобічних симптомів.

Клінічна картина агорафобії може складатись із панічним розладом чи без нього. Так само і панічний розлад може включати агорафобію, а може протікати без неї. Хворі бояться бути поза домівкою без супроводу близької людини, опинитись в місцях звідки важко швидко вибратись. Це може бути вуличний натовп (в перекладі агорафобія означає страх ринкової площі), театральні зали, мости, тунелі, ліфти, закритий транспорт, особливо метро і літак.

Реакція на важкий стрес і порушення адаптації (F 43 ) – дана група розладів відрізняється виразною екзогенною природою, причинним зв’язком із зовнішнім стресором, без дії якого психічного порушення не було б. Типовими важкими стресорами є бойові дії, природні і транспортні катастрофи, нещасні випадки, присутність при насильницькій смерті інших людей, розбійний напад, тортури, згвалтування, пожежа.

Систематично цими розладами першочергово вимушені були займатись військові психіатри. Перший психіатричний опис (Da Costa, 1871) був зроблений на основі спостережень бойових дій часів громадянської війни у Америці. Цей стан тоді набув визначення „солдатське серце”, тому основну уваги притягували кардіологічні симптоми. А під час першої світової війни його називали „снарядним шоком” – були міркування, що він являється наслідком черепно-мозкової травми в результаті артилерійського обстрілу [14,193].

Слід відмітити, що даний синдром розвивається у 50-80% людей, які перенесли важкий стрес. Розвиток розладу визначається дією ряду факторів: інтенсивність стресу, соціальна ситуація у котрій він діє, особливості особистості жертви і її біологічна ранимість. Соціальна підтримка відіграє дуже важливу роль у попереджені стресової реакції. Усвідомлення того, що такі ж самі страждання розділяють інші люди, допомагає їх легше переносити, але у той же час почуття вини залишившогося у живих, коли інші загинули, може суттєво ускладнити картину пост травматичної стресова реакція (ПТСР).

В картині захворювання можуть бути представленні загальне притуплення відчуттів (емоційна анестезія, відчуття віддаленості від інших людей, втрата інтересу до попередніх занять, неможливість відчути радість, ніжність, оргазм) або відчуття приниження, вини, сорому, злоби. Можливі дисоціативні стани (навіть ступор), у котрих знову переживається травматична ситуація, приступи тривоги, рудиментарні ілюзії і галюцинації, транзиторне зниження пам’яті, зосередження і контролю бажань (стимулів).

Переживання травми стає центральним в житті хворого, змінюючи стиль його життя, звичну поведінки, суспільне функціонування. Більш інтенсивною і довготривалою є реакція на людський стресор (згвалтування), ніж на природну катастрофу (паводок). В затяжних випадках пацієнт стає фіксованим вже не на самій травмі, а на її наслідках (інвалідність і т.д).

Дисоціативні (конверсійні) розлади (F 44) – являють собою групу синдромів, що характеризуються раптовим, тимчасовим порушенням нормально інтегрованих функцій свідомості, усвідомлення істинності свого „Я”.

Ці розлади людству ще із давніх часів. Схожі стани описані в давньогрецьких папірусах близько 2000 р. До н.е., де їх поява у жінок пов’язувалась з „блуканням матки” (звідси і походить термін – істерія). Гіппократ і Гален пов’язували їх утриманням від статевого життя. В 19ст.французкий лікар Briquet вперше визначив їх як дисфункцію нервової системи в результаті психологічного стресу.

Charcot вважав істерію наслідком дегенеративних змін ЦНС і, не дивлячись на таке органічне пояснення, з успіхом лікував її психологічно – гіпнозом. Janet (1989) висунув теорію психічної дисоціації, згідно якій в результаті конституціонально-генетичних причин може знижуватись синтетична діяльність психіки, при цьому певні афективні компоненти перестають усвідомлюватись, проявляючись у сенсомоторних ефектах через підсвідомі механізми. Breuer (1985), на відміну від Janet, вважав процес дисоціації не пасивним, а ініційованим самим пацієнтом. (Сучасна психіатрія Від