засновник аналітичної (глибинної) психології, підкреслював унікальність кожної особистості, неповторність її внутрішнього світу, переживань та прагнень. Він визначає Самість як серцевину особистості, центральний конструкт, навколо якого організовані та об’єднані всі інші [30]. Найважливіша життєва ціль людини – повна реалізація свого потенціалу, “набуття Самості”, що відображається в гармонійній інтеграції багатьох протидіючих внутріособистісних сил та тенденцій. Юнг протиставляє Самість як глибинну сутність людини Персоні, що являє собою засвоєну соціальну роль, пристосовницьку маску індивіда, яку він демонструє для суспільства.
Отже, поняття Я відображає все те, що людина може назвати “моїм”: моя душа і моє тіло, мої знання та здібності, мої бажання та мої ілюзії, моя роль та мій вибір. Як зазначає Б.Вишеславцев, самість – це не тіло й не душа, не свідомість, не підсвідоме, не особистість і навіть не дух [21]. Самість – це нескінченний вихід за межі себе, можливість трансцедентальності, свобода і сила пізнати справжню сутність зовнішнього світу та самого себе. Стресові переживання щастя і страждання, кризові ситуації життя спонукають людину до пізнання змісту власної самості, до усвідомлення своєї унікальності, пошуку сенсу свого буття.
Р.Бернс уявлення індивіда про себе виділяє як Я-концепцію та визначає її як сукупність установок, спрямованих на самого себе [4]. В структурі установки традиційно виділяють три основні елементи: переконання, оцінки та тенденції поведінки. Відповідно, Я-концепція включає такі складові:
Образ Я – уявлення індивіда про самого себе.
Самооцінка – афективна оцінка цього уявлення, що може бути як позитивною, так і негативною. В залежності від змісту конкретних уявлень індивіда про себе різною може бути і інтенсивність самооцінки.
Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, котрі можуть бути зумовлені образом Я та самооцінкою.
Бернс зазначає, що предметом самосприйняття та самооцінки індивіда можуть стати і його тіло, його здібності, і його соціальні відношення та будь-які інші особистісні прояви. Уявлення індивіда про себе можуть бути істинними чи хибними, грунтуватися на об’єктивних знаннях чи суб’єктивних враженнях, але вони завжди є дуже переконливими для нього та значущими. В структурі Я-образу Бернс виділяє такі аспекти: фізичне Я, соціальне Я, інтелектуальне Я. емоційне Я. В кожному з цих аспектів завжди присутня оцінка, є невід’ємною його частиною. Я-концепція включає наступні модальності, що стосуються всіх ракурсів самосприйняття:
Реальне Я – уявлення індивіда про те, який він насправді.
Дзеркальне (соціальне) Я – установки, пов’язані з уявленнями індивіда про те, як його сприймають інші.
Ідеальне Я – установки, пов’язані із уявленням про те, яким індивід хотів би стати.
Р.Бернс підкреслює соціальну обумовленість змісту всіх цих уявлень. Судження, вчинки, дії інших людей, які відносяться до індивіда, виступають для нього основним джерелом даних про самого себе. Дуже важливим для генезису позитивної Я-концепції є узгодженість змісту всіх модальностей. Значні розбіжності уявлень реального, соціального та ідеального Я провокують внутріособистісні конфлікти та дезадаптацію особистості в суспільстві.
К.Роджерс, послідовник феноменалістичного напрямку в психології, визначає Я-концепцію як механізм, що контролює та інтегрує поведінку індивіда. Відповідно до ракурсу індивідуального самосприйняття людина обирає життєві цілі, проектує свою діяльність [25].
В сучасній науковій літературі Я-концепція розглядається як деяка динамічна система уявлень індивіда про себе, як адаптивно-раціональне утворення. В руслі когнітивної психології (Х.Теджфел, Дж.Тернер) було обгрунтовано доцільність виокремлення соціального та особистісного аспектів Я-концепції, соціальної та особистісної ідентичності.
Як вже зазначалося, вперше в психологічній науці його почав розробляти в теорії розвитку Его Е.Еріксон. Він визначив ідентичність як “суб’єктивне натхненне відчуття тотожності і цілісності” (1968). Поняття “Я” Еріксон тлумачить як вітальний центр свідомості індивіда, при цьому підкреслюючи функціональну роль ідентичності як інтимного переживання неперервності свого існування: “Розвиток людини не починається і не закінчується ідентичністю: сама ідентичність для зрілої людини стає відносною. Психосоціальна ідентичність необхідна як якір в швидкоплинному існуванні людини “тут і тепер” [10,cт.51] .
Е.Еріксон застосував поняття “ідентичності” для вивчення та пояснення багатьох соціальних явищ, для дослідження психологічних передумов культурно-історичних змін. Він постійно підкреслював суспільний контекст становлення ідентичності, соціальну обумовленість потреби в усвідомленні самого себе. Обов’язковою умовою формування зрілої, здорової особистості він визначає співпадіння програми індивідуального життєвого циклу та динаміки суспільно-історичного прогресу.
В структурі індивідуальної ідентичності Е.Еріксон розрізняє особисту ідентичність і Я-ідентичність. Перша відображає те, що залишається в людині постійним, впізнаваним незважаючи на її зміни та розвиток, друга означає більш вузьку, глибинну область, відповідальну за єдність, цілісність особистості. Я змінюється, але завжди залишаються його компоненти, що зберігають попередню якість. Я асимілює різні впливи, які змінюють його, однак серцевина (Я-ідентичність) залишається постійною [24] .
Еріксон і Де Левіта розрізняють три форми ідентичності:
1. Приписна – це ті умови, які окрема людина не обирає і вони не піддаються її впливу (приналежність до раси, нації, соціального прошарку, вікової групи, статі).
2. Набута – те, що досягнуто власними зусиллями індивіда, те, чим людина самостійно “оволоділа” (професійна самореалізація, вільно вибрані зв’язки і орієнтація).
3.Запозичена ідентичність відображає виконання людиною ролей, засвоєних в ході розвитку та в результаті збігу різних обставин. Часто ці ролі запозичені в якогось зразка і обумовлені очікуваннями оточуючих. Проте ідентичність не зводиться до вибраної ролі, хоч та чи інша роль сильно впливає на ідентифікацію, основні складові ідентичності (постійність та неперервність особистості) з неї не випливають.
В пізніх роботах Еріксон розглядав розвиток людини як необхідно пов’язаний із релігією та релігійністю. Це міркування стало наслідком самої клінічної практики та проблематики роботи. В релігійному самовизначенні особистості Еріксон бачить логічне завершення