свої почуття, волю, характер. Дуже важливе вміння – пов'язати ідейний світ письменника зі своєю особою, для чого слід виробляти в собі аналітико-критичний підхід до твору і до себе. Читаючи роман Ю. Шовкопляса „Лікарю, вилікуй себе самого", студенти розуміють, що автор апелює не лише до медиків, а й до кожної людини. І за асоціацією починається самоаналіз: а чи є в мене вади, які саме, як їх долати тощо.
Таким чином, усвідомлення художньої літератури відповідно регулюється емоційною і розумовою сферою людини. Художнє сприймання – це не тільки спілкування з автором твору, уявна суперечка чи незгода з ним; це і відкриття нового в житті, і пізнання самого себе, це і насолода, і самовиховання .
Почуттєвий, моральний, соціальний, естетичний життєвий досвід і складає ту основу, без якої неможливе сприймання мистецтва взагалі, і літератури зокрема. Та й інтерес до художнього твору великою мірою залежить від того, наскільки він співзвучний думкам і почуттям людини. "Не менш важлива роль у сприйманні художньої літератури належить розвитку в студентів культури почуттів, наявності необхідної суми теоретико-літературних знань, на основі яких вироблятимуться самостійні критерії оцінки художнього твору. Без необхідної суми знань повноцінний процес його естетичного освоєння неможливий" [7; 47].
2. Роль уяви у сприйманні літературного твору
Повноцінність сприймання читачами художньої літератури досягається тоді, коли у їхній свідомості постають змальовані автором картини, взаємозв'язаний ланцюг подій, образів, компонентів твору. Це вимагає від них добре розвиненої уяви.
Уява може бути двох різновидів: творча і репродуктивна. Творча уява розвиває у дітей уміння конструювати нові образи, нові ідеї. Це дуже цінна здатність, яку людина набула у процесі своєї еволюції. «Уява,— за словами К.Паустовского у творі «Золота троянда»,— створила закон притягання, біном Ньютона, сумну повість про Трістана і Ізольду, розщеплення атома, будинок Адміралтейства в Ленінграді, «Золоту осінь» Левітана, «Марсельєзу», радіо, електричне світло, принца Гамлета, теорію відносності й фільм «Бембі» [7; 49].
Непоміченою не може не залишитись й відтворююча увага. Бо читач повинен не тільки усвідомити значення окремих слів, зміст окремих виразів, фраз, описів, діалогів, частин тексту і всього твору, а й уявити образи, змальовані в художньому творі, побачити, усе те, що показує письменник за допомогою відтворюючої уяви. Без такого „бачення" образів художнього твору сприймання їх буде чисто вербальним, а отже, й неповноцінним.
Чим розвиненіша відтворююча увага в людини, тим вона здатніша точніше, адекватніше відтворити художні деталі тексту без власних доповнень і змін. Доповнення і зміни саме й пояснюються впливом творчої уяви. Вони також необхідні, щоб повноцінніше сприйняти текст твору.
Художній твір – продукт уяви письменника, вияв за допомогою художніх образів його думок і почуттів. Чим повніше й точніше читач відтворить образи художнього твору, тим глибше проникне в його зміст і тим сильніше переживає його.
„Твір літератора, - писав М. Горький, - тільки тоді більш або менш сильно впливає на читача, коли читач бачить усе те, що показує йому літератор, коли літератор дає йому можливість теж «уявити», доповнити, добавити — картини, образи, постаті, характери, подані літератором, із свого читацького, особистого досвіду, із запасу його, читача, вражень, знань. Від злиття, збігу досвіду літератора з досвідом читача і утворюється художня правда — та особлива переконливість словесного мистецтва, якою і пояснюється сила впливу літератора на людей" [7; 50].
Відтворююча уява людини залежить від багатьох психічних процесів: пам'яті, емоційної вразливості, від рівня розвитку асоціативного мислення і розуміння функцій художньої мови та інших факторів.
Тому й в студентів за ступенем своєї досконалості вона може бути найрізноманітнішою. В одних вона достатня, в інших – недостатня, недосконала, ще в інших – зовсім відсутня.
Як підкреслює Б.І. Степанишин, у студентів з добре розвиненою відтворюючою уявою в процесі читання художнього твору відразу без особливих труднощів виникають яскраві уявлення, які відповідають створеним письменником образам. Відтворюючи художні образи і зіставляючи їх зі своїм досвідом, такі читачі легко помічають їх відповідність чи невідповідність дійсності, повноту чи схематичність, художню силу чи слабість. Коли художній образ захоплює їх, вони починають зживатися з ним, зіставляти його з окремими фактами із свого життя, доповнювати або навіть перебудовувати свої попередні уявлення про певні предмети та явища навколишньої дійсності. Такі студенти читають художню літературу охоче і з насолодою, не пропускаючи в творі ні описів природи, ні портретів дійових осіб, ні зображення обставин, в яких ці дійові особи перебувають. Вони можуть самостійно характеризувати персонажів твору і виявити своє ставлення до них.
У студентів з недостатньою і недосконалою відтворюючою уявою при читанні художнього твору також виникають деякі уявлення, але вони часто бувають неадекватними, тобто більше пов'язаними з життєвим та навчальним досвідом, ніж з текстом самого твору. Такі «позаконтекстні» уявлення зводяться до принагідних спогадів з власного життя. Читаючи художній опис, читачі з недостатньою і недосконалою уявою відтворюють не ті образи, які подаються в творі, а ті, що за асоціацією схожості спливають у їх пам'яті.
Є. Пасічник за характером сприймання художніх творів умовно поділяє читачів на чотири групи.
До першої групи (найнижчий якісний рівень сприймання) відносяться ті, які переважно зосереджують увагу лише на розвитку сюжету твору, не бачать авторського підтексту, не сприймають художній твір в єдності форми і змісту. Вони не помічають багатьох художніх деталей або якщо й помічають, то не розуміють їх доцільності, надто схематично переказують текст твору. Здебільшого випадають з їх поля зору непрямі авторські характеристики героїв, композиційні прийоми, через які розкривається авторська ідея. Художній твір переважно розглядається такими читачами як звичайна інформація, життєва історія, розказана його автором, поза способами «ліплення» образів, художньою своєрідністю митця, особливістю його творчої манери. Студенти з таким характером сприймання не розуміють як слід типізуючої сили художніх образів, не зіставляють художній твір з своїм особистим досвідом, не розглядають художні твори минулого в контексті нашої епохи. Вони не стільки аналізують, скільки констатують факти.
Читачі другої групи глибше усвідомлюють художні твори. Вони уміють визначити роль окремих компонентів художньої структури, проте ці компоненти ще не сприймаються ними в єдності і взаємозумовленості. Ті наочні уявлення, що виникають у них під час читання тексту, часто неадекватні йому і можуть підмінюватися фактами з їх особистого досвіду. Наприклад, опис річки Раставиці за твором І. Нечуя-Левицького "Микола Джеря" може витіснитися тими уявленнями, які склалися під безпосереднім впливом подібних, але зовсім не тотожних картин природи. Для таких читачів, зазначає О. І. Нікіфорова, „будь-який пейзаж, навіть якщо він їм і сподобався, ні в яке порівняння не йде з їх власними спогадами про природу, не викликає естетичних почуттів, оскільки він не дає їм нічого нового, а лише певною мірою нагадує картини природи, які були сприйняті в минулому" [7; 50].
В читачів з третім типом відтворюючої уяви також виникають неадекватні художньому тексту уявлення, але ці студенти намагаються контролювати їх текстом художнього твору.
До четвертої групи (найвищий естетичний рівень сприймання) Є. Пасічник відносить найбільш чутливих до художнього слова людей, у яких добре розвинена відтворююча і творча уява і які сприймають художні образи з достатньою повнотою. Для них під час читання художніх творів характерне повне підпорядкування образних процесів глибокому і точному аналізу тексту. Вони добре вміють узагальнювати факти [7; 50].
Отже, щоб повноцінно сприйняти літературний твір, треба розвивати свою уяву, образне мислення. Повсякчас стукаючи у віконечко нашої відтворюючої уяви, підігріймо її само запитаннями „Що я бачу, що почуваю і як ставлюсь до уявленого?" За такої умови стіни нашої кімнати розсуватимуться, і вона стане то убогою хатиною, то палацом, то лісом, то степом, то морем, то річкою .
З уявлюванням прочитаного тісно пов'язане інше вміння – читати підтекст, внутрішню суть думок і почуттів героїв літературного твору, що криється найчастіше в діалогах романтичних прозових творів. У романі М.Стельмаха „Кров людська – не водиця" є такий епізод: до бідняка Тимофія Горицвіта, що витіскує кроковку, аби нею завтра міряти землю багатіїв, приходить Січкар і, вступивши в розмову, пропонує відпродати йому кроковку. Такий текст, а в її підтексті зовсім інша пропозиція: взяти гроші і відмовитись від наміру забирати землю в багатіїв.
Поети, обмежені жанровими вимогами, нерідко апелюють до уяви читача виставленням крапок. В.Сосюра одну із своїх балад починає словами ( текстом) „Бій одлунав .", а далі йдуть крапки. Мобілізуймо свою уяву і „прочитаймо" підтекст: „Бій-то відлунав, але скільки мужніх людей дочасно загинули. Немало й поранених, чути їхні стогони, гасають без вершників, наче здичавілі, коні, край неба осяває полум'я – то горять хати, жита ."
3.Образність белетристики. Її осмислення студентами
У своїй статті «Опыт изучения читательского восприятия старших школьников» Н.Д. Молдавська пропонує два критерії читацького сприймання: «Исходя