Реферат

на тему:

«Психологія особистості.

Комунікація в міжособистісних стосунках»

План

1. Комунікативний простір в міжособистісних стосунках.

2. Психологія висловлювання інформації і слухання інших.

3. Вербальна і невербальна комунікація.

4. Комунікативні бар’єри.

І. Комунікативний простір – це соціально-психологічне середовище в якому можливе формування адекватної комунікативної моделі спілкування.

В певному комунікативному просторі відбувається процес обміну інформацією, налагодження діалогу, досягнення результатів спілкування, взаємозв’язок між учасниками комунікації.

Цей простір є складним утворенням, пронизаним різноманітними зв’язками. Його характеризують такі системні властивості:

1. Цілісність.

2. Структурність (обсяг).

Автономія чи функціональна однорідність структурних компонентів.

Комунікативний простір також характеризують такі соціально-психологічні властивості:

1. Наявність взаємин суб’єктивної інформації системи оцінок, уявлень та образів партнера;

2. Реалізація основних якісних переходів (кодування знань у символи і повідомлення інформації, декодування знань);

3. Формування спільного інформаційного поля, створення спільного смислу;

4. Формування комунікативних позицій і диспозицій партнерів по взаємодії.

У цьому просторі завжди суб’єктивно сприймають форми і види інформації, тобто кожний учасник комунікативного простору на основі своїх комунікативних знань і вмінь, розуміння ситуації спілкування інтерпретує повідомлення комунікатора, вступає у діалог.

До компонентів комунікативного простору міжособистісних відносин належать:

1. Суб’єкти комунікації – ними є два індивіди, які в цьому просторі виступають не відокремлено , а разом хоч вони є автономними.

2. Спільна комунікативна дія – полягає у схрещені, переплетені потреб людей у певній інформації. Під час цієї дії можливість задоволення потреб.

3. Зворотній зв'язок – наскільки правильно реципієнт сприйняв повідомлення, оцінив поведінку і слова комунікатора. Особливість полягає в тому, комунікатор впевнюється в правильності інтерпретації тоді, коли відбувається зміна ролей.

4. Спільне інформаційне поле – наявність цього поля ще не свідчить про досягнення взаєморозуміння.

5. Механізми і феномени, що сприяють і гальмують взаєморозуміння. Якщо, наприклад, форма зворотнього зв’язку є різкою, недоброзичливою, то він найімовірніше може бути сприйнятим як критика, тиск, образа з усіма наслідками для спілкування. Важка досягти взаєморозуміння, якщо комунікатор не визнає причини негативного настрою партнера;

6. Загальний смисл, налагодження діалогічних відносин. Вони сприяють збагаченню прийняттю інформації.

Чи вищий рівень інтеграції комунікатора і реципієнта, тим повніше задоволені їх потреби в обміні інформацією, тим глибший і повніший загальний смисл повідомлення, змістовніший діалог сторін.

ІІ. Одним із найважливішим компонентів комунікації є говоріння, тобто вміння промовляти, виголошувати інформацію, конструювати речення.

Говоріння – це психологічний компонент вербальної комунікації; метод втілення в систему знаків певного символу, кодування інформації; механізм мовлення, побудови висловлювань.

Культуру говоріння досліджує спеціальна наука риторика (теорія красномовства). Володіння засобами риторики означає вміння висловлюватися зрозуміло, чітко, логічно, правильно. Рівень його залежить від особливостей використання лексики, володіння граматикою, багатства асоціацій, вияву ставлення до партнера по спілкуванню.

Комунікатор у процесі говоріння кодує інформацію. Говоріння також передбачає уміле володіння голосам, іншими невербальними засобами, що стимулюють співрозмовника. Важливе значення у цьому процесі має те, хто, з якою метою, як довго звертається, якою є реакція на його слова. Відомо, що того, хто висловлюється спокійно, менше категорично і не підвищує голосу, слухають уважно і терпляче.

Культура говоріння вимагає від мовця мобілізації мислення, пам’яті, словникового запасу, розвиненої духовної сфери, високої психологічної стійкості. Мистецтво висловлюватися залежить від уміння використовувати лексичне багатство, дбати про точність, правильність слів і наголосів, про чистоту мови. Потужний психологічний заряд у процесі говоріння має гумор, який знімає напруження і втому, створює атмосферу доброзичливості та взаємної прихильності партнерів.

Важливим елементом психологічного мистецтва говоріння є форма звертання, уникнення панібратства. Неабияке значення у цьому процесі мають уважне, турботливе ставлення до партнера, оптимізм, бадьорість, віра у свої сили і можливості партнера . Неприпустимо під час розмови проявляти байдужість, егоїзм, заздрість, пихатість. Увиразнюють говоріння невербальні засоби мовлення, але недоречне їх використання відволікає увагу, навіть може викликати роздратування.

Ефективність вербальної комунікації залежить від її уміння слухати, яку є необхідною умовою правильного розуміння співрозмовника.

Слухання – психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.

У процесі слухання реципієнт декодує інформацію, отриману від комунікатора. Тобто він розуміє смисл повідомлення під час декодування. При цьому яскраво виявляється значення ситуації спільної діяльності, усвідомлення якої включене у процес декодування. Без цієї ситуації неможливе розкриття смислу повідомлення.

Слухання як особистісна якість притаманна не всім людям. Не слухають співрозмовника з різних причин: через брак часу, контраст емоційного стану реципієнта зі змістом слів комунікатора. Психологічні процеси, позначені поняттями «слухати» і «чути», суттєво різняться. Слухати означає напружувати орган слуху, а чути – напружувати мозок, концентруючи увагу на словах партнера. Саме тому слухаючи можна не чути, оскільки свідомість у цей час зайнята іншими проблемами, думками, інформацією. Крім того, багато людей чують лише те, що хочуть почути. Тому комунікатор повинен враховувати, що його інформація сприймається суб’єктивно. Ефективне слухання передбачає правильне розуміння слів і почуттів мовця, зосередження на обговорені проблемі. Воно забезпечує усвідомлення і розуміння партнерами по спілкуванню обговорюваної проблеми, створення спільного інформаційного поля, спільного смислу, налагодження відвертих стосунків, взаєморозуміння.

Слухання співрозмовника є активною діяльністю, до якої задіяні і бажання і почуття, ф інтерес до мовця. Слухання є процесом , що передбачає концентрацію уваги. Уточнюючи, оцінюючи, аналізуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє свої справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в конфліктних ситуаціях. У процесі діалогу вона частіше переймається тим, чи зрозумів її співрозмовник, ніж тим, наскільки їй зрозумілі його слова, позиція. Таке слухання деформує процес спілкування. Зважаючи на поведінку учасників комунікативного процесу, розрізняють нерефлексивне, рефлексивне, критичне та емпатійне слухання.

Нерефлексивне слухання полягаю у мінімальному втручанні в мову співрозмовника. Залежно від ситуації під час не рефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння за допомогою лаконічних відповідей, що допомагають продовжити бесіду. Ефективне воно в ситуаціях, коли співрозмовник висловлює своє ставлення до події, прагне обговорити актуальні питання, відчуває себе скривдженим або вирішує важливу проблему. Таке слухання ефективне, коли співрозмовнику важко викласти свої проблеми , необхідно тримати під контролем емоції у спілкуванні з собою, яка обіймає високу посаду. Недоцільно воно є в ситуаціях, коли співрозмовник не зацікавлений у розмові або коли його намагання сприймається як згода, співучасть.

Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотнього зв’язку для досягнення більшої творчості в розумінні партнера. Можна виокремити такі параметри аналізу рефлексивного слухання:

1. Особливості рефлексивного слухання – налагодження зворотнього зв’язку із співрозмовником з метою контролю точності сприймання інформації. Рефлексивне слухання називають ще «активним слуханням», оскільки воно передбачає активне використання вербальної комунікації для підтвердження розуміння інформації. Таке слухання допомагає з’ясувати розуміння почутого для подальшої його критики, уточнення чи розвитку бесіди.

2. Обмеження й труднощі рефлексивного слухання – багатозначність більшості слів; неможливість висловити думку так, щоб вона була правильно сприйнята; віддаленість індивіда від основного предмета розмови, внаслідок чого може загубитися основна його думка; антипатія до чужих думок ( індивід цінує свої думки більше0

3. Рефлексивні запитання – інформаційні (збір необхідних даних); контрольні (перевірка того, чи стежить партнер за думкою співрозмовника); з метою орієнтації ( чи дотримується партнер попередньої своєї думки0; підтверджуючі (щоб досягти схвалення); ознайомлювальні (для ознайомлення з думкою і цілями партнера); зустрічні (спричиняють звуження розмови, приводять партнера до згоди); альтернативні (партнера «повертають» до потрібної теми); провокаційні (з метою встановлення справжніх намірі в співрозмовника).

4. Рефлексивні відносини – З’ясування – це звернення до співрозмовника за уточненням. Перефразування – полягає у формулюванні почутої інформації своїми словами, особливо коли вона здається незрозумілою. Це підсилює адекватність змісту бесіди і визначає точність розуміння. Відображення почуттів – акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. Хоча відмінність між почуттями та змістом повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити, співрозмовник може приховати своє ставлення до різних подій, фактів, якщо він побоюється негативної оцінки. Резюмування – його функція – підсумувати бесіду або організувати окремі її фрагменти в єдиний змістовий контекст. Доцільніше під час тривалих бесід.

5. Перешкоди на шляху рефлексивного слухання – Внутрішні: шкідливі звички слухання, які пов’язані із конкретною особою. Це роздуми про проблеми, які не стосуються змісту розмови, власні переживання, фантазії, загострення уваги на зовнішності співрозмовника. Зовнішні: сторонні шуми; акцент мовця; темп розмови; неординарна зовнішність співрозмовника; погана акустика; надто гнучкий чи тихий голос співрозмовника.

Критичне слухання вимагає від учасника спілкування спочатку аналіз повідомлення, потім його розуміння. Таке слухання прийнятне під час ділової наради, конференції, дискусії, на яких обговорюють проблеми, думки, ідеї, що стосуються нових проектів, досвіду.

Емпатійне слухання передбачає, що учасник спілкування приділяє більше уваги «зчитуванню» почуттів, а не слів. Воно буває ефективним якщо комунікатор викликає у співрозмовника позитивні емоції та неефективним, якщо провокує негативні емоції.

ІІІ. Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знакових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в комунікативному процесі – відповідно до яких