„Я деякий час разом з власними дітьми лежала в лікарні і саме там вперше побачила кинуту дитину. Це була маленька Катя, яку ми вирішили усиновити, бо наші діти з нею дуже подружилися і ми з чоловіком її прийняли як рідну.

Сім’я у якості волонтерів навідувалася до лікарні, де знаходилися на лікуванні хворі діти – ВІЛ-позитивні та ДЦП. Оскільки діти там знаходяться короткий час, то увагу родини викликала дитина, яку довгий час не забирали з лікарні. Ця дитина виявилася сиротою, тому що від нього відмовилася мама. Дитині була потрібна термінова допомога, тому що через прогресування хвороби вона ставала інвалідом. Тому родина вирішила його усиновити.

Можна виокремити декілька ситуацій, які спонукають сім’ю з власними дітьми всиновлювати дитину:

- сім’я має певний досвід роботи з дітьми, які проживали в дитячих будинках, і вирішує допомогти їм;

- сім’я знайомиться з сиротою в лікарні, коли хтось з родичів лікується там, особливо власні діти;

- трагічні обставини приводять дітей-сиріт в сім’ю сусідів, знайомих, незнайомих людей [45].

Ці ж ситуації є поштовхом для бездітних сімей усинолювати дитину а також:

- це перерейняття досвіду знайомих;

- спілкування на спеціально створених сайтах;

- загибель рідних і прийняття опікунства над їхньою дитиною;

- спілкування з дітьми-сиротами [3].

В цьому ж дослідженні результати дають підставу стверджувати, що рішення про всиновлення дитини приймають переважно обоє батьків разом (26 випадків з 29). У 17 випадках з 29 ініціатором усиновлення були обоє майбутніх батьків, у 10 випадках – дружина, у двох сім’ях чоловіків немає, тому рішення також приймала жінка.

Рішення про усиновлення у більшості випадків робилося виважено. Кожна третя родина обмірковувала рішення про усиновлення декілька місяців, кожна третя – декілька років. На противагу їм кожна четверта родина визначалася з питанням усиновлення за декілька днів. Швидке прийняття рішення, як правило, диктувалася непередбаченими обставинами: смертю біологічних батьків дитини, відмовою кровної матері від немовляти в пологовому будинку та ін [29].

“Мама дитини відмовилася від неї в пологовому будинку. Ми дізналися, що є така дитина, і оскільки не могли мати своїх дітей, то довго і не роздумували”.

“Биологическая 20-летняя мама умерла через час после родов из-за травм, полученных в результате ДТП. У меня в этом же родильном доме умер родившийся ребенок (мальчик) и мне предложили вскармливать грудью осиротевшую девочку. И мы ее забрали”.

“Рядом с нами, на лестничной клетке, жили соседи, очень милая пара. Мы дружили, правда, они были старше нас. Но беда в том, что они любили выпить. У них были дети-погодки, мальчик и девочка. Папа от них ушел, и вскоре выяснилось, что его убили. Мама стала пить еще больше и вскоре умерла. Я как могла, поддерживала соседку и ее детей, но после ее (соседки) смерти, я решила забрать детей себе. А к детям я была привязана, потому что они росли у меня на глазах”.

Взагалі усиновлення – це дуже непросте рішення для сімей, яке потребувало від кожного виваженості й поміркованості. Тому половина опитаних сімей-усиновителів радилися з батьками дружини/чоловіка, обговорювали це питання з друзями, лікарем та ін. (див. рис. 2. 4).

Рис.2.4 Розподіл відповідей сімей-усиновителів на запитання “З ким ви обговорювали бажання усиновити дитину до першого офіційного звернення в державні оргами.

Не дивлячись на прагнення усиновити дитину існує ряд стійких уявлень, що тривожать усиновителів:

- хвороби дітей – часто захворювання є спадковими, запущеними, потребують багато сил і ресурсів родини щоб вилікувати таку дитину;

- негативна спадковість – «хороші люди свою дитину не кинуть», чи не проявляться риси батьків, які б зусилля не були прикладені до виховання дитини;

- якби не приховував інформацію про усиновлення все одно колись дитина дізнаєтьсяі кине прийомну сім’ю;

- чим старша дитина тим більше негативних впливів вона отримала в дитячому будинку, інтернаті [30].

Отже основним мотивом усиновлення є потреба в дітях, в той же час це є полі мотивація що включає в себе:

Рішення про всиновлення приймається обома членами подружжя, а також до процесу прийняття такого рішення залучаються значущі для родини люди.

Батьки усиновителі усвідомлюють ризики пов’язані з соціально-психологічними характеристиками дітей-сиріт чи дітей прозбавлених опіки і рішення про усиновлення включає рішення про способи уникнення цих позицій [32].

Висновок до І розділу

1. Родительство - соціально-психологічний феномен, є емоційно і оціночно забарвленою сукупністю знань, уявлень і переконань відносно себе як батька, що реалізовується у всіх проявах поведінкової складової родительства. Як надіндивідуальне ціле, родительство невід'ємно включає обох партнерів подружжя, що вирішили дати початок нового життя і, звичайно, самої дитини.

2. В період становлення родительство є не стійкою структурою, що виявляється у відсутності узгодженості деяких компонентов між батьками, періодичному виникненні конфліктних ситуацій, (у порівнянні з розвиненою формою родительства).

3. Феномен прийомної сім'ї є одночасно малою групою, де індивідуальний досвід кожного визначає нормативи та спрямованість її функціонування, і як соціальний інститут, що покликаний здійснювати санкціоновану суспільством функцію догляду та соціалізації дитини, позбавленої опіки біологічних батьків. Встановлено, що умовою популяризації прийомної сім'ї як сімейної форми державної опіки та піклування (в проведеному експерименті принаймні вдвічі) є її соціальна легалізація та підтримка державою.

4. Бездітність є ненормативною сімейною кризою, так як один з етапів розвитку як створення сім’ї передбачає народження дітей їх виховання. Життєвий цикл сім’ї здебільшого і визначається наявністю або відсутністю дітей. Ненормативна криза може бути вирішена через усиновлення. Рішення подружжя буде залежати від таких факторів як