Нами було розглянуто усиновлення і створення прийомних сімей однією з найальтернативніших можливостей сім’ї виходу із кризи бездітності і враховано всі чинники які можуть передувати такому розгортанні подій.

Передумовою створення прийомної сім'ї слугують особистісні стійкі диспозиційні утворення: дітоцентричні настановлення, сімейно-ціннісна орієнтація, моделі поведінки, засвоєні у батьківській та прабатьківській сім'ях, а також зафіксовані в досвіді респондентів доленосні рішення, що разом виконують роль первинних спонук просоціальної поведінки. Встановлено, що змістовні характеристики альтруїстичної мотивації (ієрархічне співвідношення мотивів морального обов'язку та співпереживання) впливають на набуття кандидатами операційної готовності до створення прийомної сім'ї, а надмірне домінування будь-якого з полюсів породжує перепони на його шляху та задіює механізми стагнації. „Жертовність” батьківської позиції не сприяє адекватності виконання функцій заміщувальної опіки, а спрацьовує як гомеостатичний механізм, тимчасово ефективний лише на першому етапі адаптації сім'ї до нової ролі.

Зроблено висновок про те що одним із чинників ефективного виконання функцій материнської ролі яка включає в себе:1) мотивацію: 2) когнітивну як міру обізнаності, поінформованості щодо специфіки функціонування прийомної сім'ї та особливостей розвитку дітей-сиріт; 3) сукупність особистісних якостей як уміння долати типові і важкі життєві ситуації, брати на себе відповідальність в сферах сімейних стосунків та досягнень, здатність до емпатії та співпереживаня.

Прихід прийомних дітей до сім'ї є значним стресовим навантаженням для всіх її членів та сімейної системи в цілому. Факторами ризику є розширення непередбачених функціональних обов'язків, перебування в невизначеній очікувальній соціальній позиції, зіткнення з проблемами, вирішення яких потребує нових знань, вмінь та навичок, а також значних фізичних та емоційних навантажень, пов'язанних зі змінами сімейної системи. Вказані фактори призводять до фізичного та психічного виснаження, а також до зменшення спроможності батьків приділяти увагу власним дітям, що викликає зворотню реакцію невдоволення останніх, а також збільшення прихованих кризових сімейно-зумовлених станів у подружжі, що провокує зростання деструктивних тенденцій в сім'ї та, відповідно, включення захисних механізмів. При нездатності сімейної системи до переструктурування посилюється вірогідність травматизації та розвитку соматоформних розладів у її членів, а також зростання симптоматики сімейних дисфункцій аж до бажання розторгнення шлюбних стосунків.

Також помічено гендерні відмінності в реагуванні на дестабілізуючий вплив ситуації створення прийомної сім'ї та незбалансованість реакцій подружжя на прихід прийомної дитини. Встановлено, що чоловіки виявляють більшу здатність відчувати зміни в сімейному функціонуванні на відміну від жінок, які переповнюються турботами про дитину. Зростанню патологічності впливу стрес-чинників (бажаний прихід дитини-сироти, який зумовлює вимушене переструктурування всієї сімейної системи) протидіє відчуття самореалізації у виконанні нової ролі, пошук сенсів та постановки нових цілей, що спостерігалося нами перш за все серед жіночої вибірки. Успішність завершення процесу переструктурування сімейної системи та подальша стабілізація її функціонування виявилися залежними від індивідуальної напрацьованості механізмів узгодженості та взаємозамінності ролей в подружній парі (варіативність комбінацій яких необмежена), що своїм корінням сягає в диспозиційні характеристики гендерного становлення особистості прийомних батьків.

Психологічний супровід прийомної сім'ї, який має особливе значення в перші роки її становлення та відрізняється смисловим наповненням відповідно до етапу розвитку прийомної сім'ї. Відкритість сім'ї до співпраці із службою супроводу (готовність прийомних батьків до отримання різних видів допомоги без порушення сімейної системи) є важливою умовою ефективності прийомного батьківства.

У наший країні пріоритет в пристрої дитини, яка залишилась без піклування батьків, віддається кровним родичам. Якщо ж їх немає або вони не можуть узяти на себе обов'язку по догляду за такою дитиною, він може бути переданий на виховання прийомній сім'ї. Це може бути сім'я усиновителів, опікунів, приймальна сім'я, патронатна сім'я.

Зафіксовано значне зростання кількості людей, охочих стати батьками, в процентному відношенні збільшилася кількість дітей, прийнятих в таку сім'ю.

При цьому спостерігається і зростання відмов від усиновлених і опікуваних дітей, що говорить про недостатній рівень готовності приймальних батьків нести відповідальність за виховання і розвиток особи дитини, що залишилася без піклування батьків.

Є необхідність сприяння потенційним прийомним батькам в процесі формування їх сім'ї.

Таке сприяння може бути надане на основі реалізації спеціально розробленої програми підготовки потенційних приймальних (що заміщають) батьків. Дана програма допоможе забезпечити підвищення рівня соціально-психологічної готовності даної категорії людей до життєдіяльності в умовах в прийомній сім’ї. А це, у свою чергу, понизить кількість відмов від прийнятих в такі сім'ї дітей і дозволить уникнути великої кількості проблем, що зазвичай виникають в прийомних сім'ях.

Виходячи зі всього вище сказаного, можна визначити мету даної програми; сприяння сімейному типу пристрою дітей, що залишилися без піклування батьків.

Завданнями програми є розповсюдження достовірної і якісної інформації для потенційних приймаючих батьків і фахівців, що займаються проблемами сімейного пристрою дітей, що залишилися без опіки батьків; створення умов для найбільш екологічного переходу дітей, залишених без піклування батьків, в нову сім'ю; підвищення рівня психолого-педагогічної і соціально-психологічної компетенції прийомних сімей; супровід і сприяння в адаптації дитини і сім'ї, що приймає її, в нових умовах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акушерство. В. И. Бодяжина, К. Н. Жмакин. – М.: Медицина, 1979. – 536с.

2. Алешина Ю. Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. – М.: Класс, 2000. – 208 с.

3. Анцупов А.Я., Шипілов А.И. Конфліктологія: Підручник для вузів. – М.: ЮНіТі, 1999.

4.