подружжя чи родини, появи нащадка, тощо. Важливими є й особливості суспільних норм, конкретних соціальних обставин. Так, в період соціальних невпевненостей або катаклізмів помітно знижується кількість новонароджених: ті батьки, що відчувають свою відповідальність перед майбутньою дитиною, не наважуються пустити її в такий неупорядкований, жорстокий світ [5;17]. Така тенденція зберігається доти, доки суспільство навіть за складних умов не надасть батькам реальних гарантій щодо майбутнього їхніх дітей. Доки таких гарантій не буде, діти народжуватимуся і виховуватимуться у найменш відповідальної частини населення, у людей, що керуються не усвідомленою високоморальною потребою в продовженні роду, що базується на відповідальному батьківстві, а переважно імпульсивним статевим збудженням і найменш здатні створити для народжених дітей нормальні умови життя.
Індивідуальне в прояві потреби в дітях формується під впливом мікросередовища, в якому виховується людина, а також під впливом засвоєних ним зразків поведінки і підготовки до сімейних ролей.
Потреба в дітях в цьому сенсі є індивідуальним співвіднесенням різних установок по відношенню до дітей обумовлених історією розвитку особистості. Тут поняття потреба співпадає з поняттям любові до дитини. Міра такої любові визначається досить розширено: людина любить або не любить дітей, хоче або не хоче мати дітей, хоче щоб їх було як омога менше чи багато.
Любов до дітей є результатом засвоєння людиною позитивного ставлення до дітей, умовно рефлексивна реакція присвоєна індивідові шляхом соціального тренування. Та любов до дітей лиш одна сторона потреби індивіда в дітях, друга–це потреба в дітях сім’ї того або іншого соціально-історичного стандарту, реалізована в установках і поведінці батьків. В свою чергу потреба сім’ї в дітях не є якоюсь середньою із індивідуальних потреб членів сім’ї як це стверджував В. А. Борисов. Сім’я – соціальний інститут, і її життєздатність, функції, потреби регламентовані явищами іншого соціального порядку, ніж дії окремо взятої особистості. Любов до дітей напевно здатна проявлятися у людей в молодому віці і триває до старості.
Також визначаючи потребу в дітях, необхідно з’ясувати якого роду проблеми чи трудності відчуває індивід, немаючи можливості мати дітей [58].
Незадоволення потреби завжди витікає почуття дискомфорту, неврівноваженості внутрішнього стану особистості, інколи відчуття своєї неповноцінності.
Народження і виховання дитини це доступний і самий надійний спосіб «матеріалізації» інтенсивного періоду життя чоловіка і жінки, оскільки процес виховання вбирає в себе всі основні потенціали особистості: творчі, педагогічні, конструктивні, комунікативні та ін. Діти – це найскладніший, а потім і найдорожчий об’єкт вкладання різних начал людини [7].
У наш час значна частка подружніх пар, а значить майбутніх батьків, в силу певних сучасних економічних умов і виховання, самоаналізу і самодисципліни розуміє, що батьком і матір'ю просто так бути не можна, що дитина повинна бути запланована, її поява на світ має бути бажана, більше того– жадана.
Народження дитини – акт прийняття батьками відповідальності за його долю перед своєю совістю, перед родом, перед суспільством, нарешті – перед Богом. Тому кількість дітей у родині – це не тільки міра потреби в дітях, але і міра прийнятої на себе в майбутньому великої відповідальності за їх здоров’я, добробут, долю.
Таким чином, потреба в дітях як соціально-психологічне явище включає в себе елементи суспільного й індивідуального плану. З однієї сторони це установки батьків, що відповідають певному сформованому соціально-історичному типу родини (сім’я із здоровим способом життя, набожна, багатодітна чи малодітна сім’я і т. д. ), з іншої - це ступінь любові до дітей, це розуміння святості і колосальної значимості народження дитини в родині, бо родина залишається тією безсумнівною цінністю, що створює для дитини відносно незалежне від “перепадів” соціального клімату середовище, таку важливу для дитини атмосферу психологічної захищеності. Потреба в дітях не є біологічно природною. А. І. Антонов (1973) вважає, що у людини немає «інстинкту розмноження» або будь-якого іншого інстинкту. Це доводиться фактом свідомого втручання людини в репродуктивний цикл, який виключає автоматизм появи дітей [21].
Потреба в дітях – це «стійка соціально-психологічна утворення в особі, обумовлена, по-перше, бажанням мати типове для даного суспільства число дітей в сім'ї; по-друге, дитинолюбство, тобто глибоко засвоєними установками по відношенню до дітей взагалі. Репродуктивна установка представляє собою перш за все норми щодо числа дітей в сім'ї» (А. І. Антонов, 1973, с. 62).
Вчений В.В. Бойко (1988) розглядає три складові репродуктивної установки:
1) поведінковий елемент установки, виражений плановою репродуктивною поведінкою;
2) емоційно-оцінний аспект, що є сокупністю поглядів, думок, позицій людини відносно численності власної сім'ї;
3) когнітивний елемент установки, що відноситься до тих сторін думок і поведінки, які обумовлені наявністю пенних знань про об'єкт, по відношенню до яких проявляється установка [57].
На формування потреби в дітях і, відповідно, на формування репродуктивної установки мають вплив різний ряд умови: спосіб життя сім'ї, поширені в суспільстві і особливо серед найближчого оточення типові норми, що стосуються кількості дітей: спосіб життя батьківської сім'ї і кількість дітей в ній; установки кожного з подружжя на кількість дітей, на дітей як помічників Ще однією іпостассю прояву установок і очікувань першого рівня є установки і очікування подружжя по відношенню один до одного як до батька, тобто тут мова йде про розподіл функцій і ролей. Зіставлення установок і очікувань по відношенню опори в старості, на продовження свого роду, сім'ї, прізвища, на самореалізацію в дітях і так далі (Л. І. Савінов, 1996)
У психолого-педагогічній науці недостатньо висвітлюється проблема ґендеру у формуванні майбутнього батька чи майбутньої матері. Саме тому
