На думку психологів, йому передує процес, що складається з трьох стадій:

а) емоційне розлучення, що виражається у відчуженні, байдужності партнерів одне до одного, втрата довіри і любові; також це припинення спроб вилікуватись, втрата надії отримати власну дитину;

б) фізичне розлучення, що приводить до роздільного проживання; ( на цій стадії сім’я хоч і проживає окремо та надія на відновлення шлюбу триває, подружжя ще шукає альтернативні способи врятувати шлюб);

в) юридичне розлучення, що вимагає правового оформлення припинення шлюбу[41].

Багатьом розлучення приносить порятунок від ворожості, обману і того, що затьмарювало життя[1]. Звичайно, воно має і негативні наслідки. Вони різні для тих хто розлучається.

Так кожен із пари, що розлучилася через бездітність має такі шляхи продовження власного життя:

«Винуватець» - той хто був причиною бездітності у парі може опинитися в тяжкій психо-соціальній ситуації, його переслідує почуття одинокості, провини за не збережений шлюб, за неможливість задовільнити потреби партнера мати дітей. Така ситуація може призвести до затяжної депресії і нервових зривів. Та є випадки коли такі люди вирішують всиновити дитини і виховувати її (звичайно це тільки жінки) самостійно.

Інший член розлученого подружжя пробує створити іншу сім’ю, де він зможе мати власних дітей. Існують випадки коли минулий негативний досвід перешкоджає людині створитим нову сім’ю, людина пригнічена таким станом може попасти під вплив алкоголю, наркотиків так як і «винуватець». Тому сам факт розлучення не може гарантувати розв'язання існуючої проблеми[7].

Іншим деструктивним способом вирішення є відсунення проблеми на задній план. Сім’я намагається змінити мотивацію сім’ї на професійні, матеріальні, освітні напрями, таким чином увага переключається, сім’я своєрідно сублімує свою проблему.

Сім’я створює зовнішній вигляд благополучності, де часто за цим приховується образа один на одного. Також адаптація до проблеми, і створення «штучного» благополуччя забирає багато внутрішніх ресурсів і може провокувати як соматичні так і психічні захворювання. Пара не розуміє що замовчування проблеми не призведе до її зникнення а навпаки створює ще більшу напругу у подружжі і незадоволеність своїм становищем, криза поглиблюється[55].

Тому подружжю потрібно навчитися розповідати один одному про свої переживання, почуття, бажання і потреби. Знаючи все це подружжя зможе знаходити правильні шляхи розв’язання проблеми а також вони емоційно будуть ближчими, а відповідно шукатимуть спільними зусиллями альтернативних способів розв’язання проблеми бездітності, будуть обговорювати спільно підходящі способи виходи із кризи. Такі сім’ї розуміють усю важкість свого становища і розуміють що це природньо хотіти мати дітей, турбуватися про них, жити з ними спільним життям. Так безумовно, що кожна мати хоче народити дитину, виносити її. Кожний чоловік хоче зачати дитину, дати нове життя і таким чином виконати свою місію. Та нажаль не усі можуть це зробити за тих чи інших обставин, а усиновлення бездітними сім’ями може стати саме конструктивним виходом із кризи[15].

Доказом цього є факти усиновлення дітей не тільки повними родинами, а жінками, які не знайшли свою половину і залишилися самотніми.

Коли сім’я на грані розлучення і поштовхом до розриву є незадоволення репродуктивної функції сім’ї, а лікування безпліддя не допомагає, тоді сім’я стає перед вибором, виходити із кризи бездітності конструктивними шляхами чи не конструктивними. Рішення подружжя буде залежати від таких факторів як: міцність їхніх стосунків, задоволеність їх партнером, бажання зберегти сім’ю [48].

Є також випадки коли усиновлювачі відмовляються від усиновленої дитини, несправляються, за їхніми словами, вони не можуть забути те що ця дитина не рідна, вони не відчувають до дитини батьківських інстинктів [2 ].

Задовільнити потребу в дітях через усиновлення чи опікунство є дієвим, тільки сім’ї які зважуються на такий крок спочатку повинні пройти психологічну підготовку.

З іншого боку, і дитина, яка втратила власних батьків, теж потребує родини, у якій панує любов, взаємоповага та довіра. Такі діти не перестають чекати, що за ними прийдуть, а старші навіть шукають втрачених батьків. Листи, сповнені щастя, приходять у дитячі будинки від вихованців, які знайшли батьківський дім. Коли потреби обох сторін збігаються, нове спільне життя дає дитині рідний дім, а батькам — людське задоволення любити дитину, піклуватися про неї[16].

В батьків може виникнути запитання як чужа дитина своїм існуванням задовольнить потребу дорослих відчувати себе батьками?

Дитина — це невичерпне джерело життєвих стимулів, які вкрай необхідні нервовій системі. Це рухлива стихія, яка вносить у наше життя безліч почуттів: і не тільки радощі, а й тривогу, занепокоєння, смуток, але ніколи — розчарування. Ці стимули включаються в мотиваційно-смислову систему особистості, ми стаємо мудрішими, багатшими на життєвий досвід. Діти — джерело важливих людських почуттів і вражень. Кожна мати пам'ятає перше слово своєї дитини, її перші кроки, розділила з нею радість відкриття світу і гіркоту розчарувань, якщо говорити про усиновлену дитину це ті перші кроки і слова які були сказані при усиновителях. Наведемо один приклад із історії однієї усиновленої сім’ї[18].

[Ми усиновили дитину, хлопчика, він з чоловіком відзразу знайшли спільну мову, а для мене було важче налагодити контакт. Чоловіка він одразу ж почав називати татом а мене на ім’я. Одного разу як чоловік пішов на роботу, я була на кухні, син прийшов і покликав мене. Він повів мене в дитячу,щоб я побачила малюнок, який він намалював для мене. Та спочатку злість опанувала мене,малюнок був намальований на нових об боях, накричала на