Таким чином, принцип діяльності, єдність праці і творчості розкривають соціологічний аспект аналізу основ творчості.

Культурологічний аспект виходить із принципу наступності, єдності традиції і новаторства.

Творча діяльність є головний компонент культури, її сутність. Культура і творчість тісна взаємозалежні, більш того взаємообумовлені. Немислимо говорити про культуру без творчості, оскільки воно – подальший розвиток культури (духовної і матеріальний). Творчість можлива лише на основі наступності в розвитку культури. Суб'єкт творчості може реалізувати свою задачу, лише взаємодіючи з духовним досвідом людства, з історичним досвідом цивілізації. Творчість як необхідну умову містить у собі вживання його суб'єкта в культуру, актуалізацію деяких результатів минулої діяльності людей.

Виникаюче у творчому процесі взаємодія між різними якісними рівнями культури висуває питання про взаємозв'язок традиції і новаторства, тому що не можна зрозуміти природу і сутність новаторства в науці, мистецтві, техніку, правильно пояснити характер інновацій у культурі, мові, у різних формах соціальної діяльності поза зв'язком з діалектикою розвитку традиції. Отже, традиція є однієї з внутрішніх детермінацій творчості. Вона складає основу, споконвічну базу творчого акта, прищеплює суб'єкту творчості визначену психологічну установку, що сприяє реалізації тих чи інших потреб суспільства.

4. Самореалізація особистості.

Потреба особистості в самореалізації

Відомо, що найбільш повне розкриття здібностей людини можливо лише в суспільно значимій діяльності. Причому важливо, щоб здійснення цієї діяльності детермінувалось не тільки ззовні (суспільством), але і внутрішньою потребою самої особистості. Діяльність особистості в цьому випадку стає самодіяльністю, а реалізація її здібностей у даній діяльності здобуває характер самореалізації.

З. Фрейд був одним з перших, хто спробував побачити в домінантних інстинктах людини потреба в самореалізації. Самореалізація, по З. Фрейдові, локалізується в несвідомому шарі людської психіки і виявляється в «прагненні до задоволення», властивій людині з народження. Цієї інстинктивної потреби в самореалізації протистоять нав'язані суспільством імперативні вимоги культури (норми, традиції, правила і т.д.), основна функція яких складається в цензурі за несвідомим, у придушенні інстинктоподібних потреб.

Чимало сторінок присвячує характеристиці потреби в самореалізації Е. Фромм. Він зв'язує її з потребами людини в ідентизації і цілісності. Людина, відзначає Фрейд, відрізняється від тварини тим, що він прагне вийти за межі безпосередніх утилітарних запитів, хоче знати не тільки те, що необхідно йому для виживання, але і прагне пізнати сенс життя і сутність свого «Я». Ця самореалізація досягається індивідом за допомогою вироблюваної їм системи орієнтацій у спілкуванні з іншими людьми. Ідентизація і є те «відчуття», що дозволяє індивіду з повною підставою сказати про себе як про «Я», і соціальне середовище активно впливає на цю потребу. Потреба в самореалізації, по Фромму, є екзистенціальна потреба – психічний стан, вічне і незмінне у своїй основі. Соціальні умови здатні змінити лише способи її задоволення: вона може знайти вихід у творчості й у руйнуванні, у любові й у злочині і т.д.

Для мислителів матеріалістів, не підлягає сумніву, що прагнення людини до самореалізації має не інстинктивне, а іншої природи походження і, зобов'язано своїм існуванням «другій людській природі», що містить у собі: а) трудовий спосіб існування; б) наявність свідомості; в) специфічний людський вид взаємин між людьми – спілкування за допомогою другої сигнальної системи. Завдяки цьому людина стала «суспільною твариною». Але соціальне становлення людини супроводжувалося формуванням і такий фундаментальний, сугубо людської потреби, якийсь з'явилося прагнення до відокремлення. Саме прагнення до відокремлення, що стало можливим на визначеній історичній ступіні розвитку суспільства, з'явилося передумовою розвитку людської індивідуальності, а отже і потреби в самореалізації. Таким чином, звідси випливає, що потреба, прагнення до самореалізації – родова потреба людини.

Особливість потреби в самореалізації полягає в тому, що задовольняючи її в одиничних актах діяльності (наприклад, написання роману, створення художнього твору) особистість ніколи не може задовольнити її цілком.

Задовольняючи базову потребу в самореалізації в різних видах діяльності, особистість переслідує свої життєві мети, знаходить своє місце в системі суспільних зв'язків і відносин. Було б грубою утопією конструювати єдину модель самореалізації «узагалі». Самореалізації «узагалі» не існує. Конкретні форми, способи, види самореалізації в різних людей різні. У полівалентності потреби в самореалізації виявляється й одержує розвиток багата людська індивідуальність.

Ось чому, говорячи про всебічну і гармонічно розвитій особистості, потрібно підкреслювати не тільки багатство і усесторонність її здібностей, але і (що не менш важливо) багатство і різноманіття потреб, у задоволенні яких здійснюється всебічна самореалізація людини.

Висновки

Плоди цивілізації і культури, якими ми щодня користаємося в повсякденному житті ми сприймаємо як щось цілком природне, як результат розвитку виробничих і суспільних відносин. Але за таким безликим представленням прихована безліч дослідників і великих майстрів мир, що освоюють, у процесі своєї людської діяльності. Саме творча діяльність наших попередників і сучасників лежить в основі прогресу матеріального і духовного виробництва.

Творчість є атрибутом людської діяльності – це історично еволюційна форма активності людей, що виражається в різних видах діяльності і ведуча до розвитку особистості. Головний критерій духовного розвитку людини – це оволодіння повним і повноцінним процесом творчості.

Творчість є похідної реалізації індивідом унікальних потенцій у визначеній області. Тому між процесом творчості і реалізацією здібностей людини в суспільно значимій діяльності, що здобуває характер самореалізації існує прямий зв'язок.

Відомо, що найбільш повне розкриття здібностей