І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу-вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло-му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс-периментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо-ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк-тів. Для нього характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають-ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача;

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами;

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла-ном, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну-та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.

Невербальні засоби спілкування складаються з: 1) пара-лінгвістичних та екстралінгвістичних знаків; 2) оптико-кінетичних знаків: 3) міжособистісного простору; 4) візуального контакту; 5) мимовільних проявів фізіологічних реакцій.

Паралінгвістична та екстралінгвістична інформа-ція — це експресивні особливості мови суб'єкта та система вокалізації, що збільшують семантичне значення слів, нада-ють мові виразності і, відповідно, дозволяють робити певні висновки про особистість та наявний стан людини. Необхід-но звертати увагу на три групи ознак: звукові, семантико-гра-матичні, категоріальні.

Звукові ознаки — тембр, висота голосу, інтенсивність (го-лосність), темп мови, характер та розподіл пауз, характер та ступінь виділення різних елементів мови, ступінь фонетичної редукції, інтонація. Вони залежать від віку, статі, типу вищої нервової діяльності.

Семантико-граматичні ознаки — характер заповнення па-уз (еее... ммм...), багатство та міра виразності мови, рівень мов-ної культури. Залежать переважно від загальної культури, роз-виненості інтелекту та особливостей соціокультурного сере-довища, до якого належить особа.

Категоріальні ознаки (вікові, соціальні, територіальні, на-ціональні) — на відміну від вищеназваних, притаманні інди-віду як представнику певної номінальної групи. Наприклад, ві-кові особливості існують завдяки тому, що мова розвивається достатньо швидко, кожне нове покоління формує своє уяв-лення про мовні норми. Це призводить до появи своєрідно-го соціально-психологічного феномену: старші обурюються вживанню деяких виразів молоддю, останні прагнуть відсто-яти свою «незалежність»; молодь не вживає застарілих, на їх погляд, слів, літні люди не вживають популярного нині анг-ломовного сленгу. Соціальна роль, зокрема — професія, місце людини в суспільстві, закріплюються в мові у формі професіоналізмів та жаргонів. Територіальні особливості (діалекти) дозволяють з великим ступенем імовірності визначити місце народження та проживання людини. Незважаючи на те, що сучасна людина досить рідко проводить усе своє життя на од-ному місці, сліди діалекту в її мові все ж лишаються. Людина може свідомо позбавитися від деяких діалектних виразів, але інтонаційні особливості свідомому контролю повною мірою не підвладні. Національні особливості виявляються через ак-цент та смислові ознаки мови.

Оптико-кінетична інформація — експресивні особли-вості обличчя (міміка) та поведінки людини (жести, хода, по-става тощо). Вони настільки виразні, що дозволяють переда-вати смисл окремих слів, а також виразів, емоційних станів і ставлення до співрозмовника. Сприятливому спілкуванню су-путні природна, невимушена міміка; усмішка, що означає дружелюбність, потребу у схваленні; постава, ідентична партне-рові, сидіння без надлишку скованості чи розслабленості, з нахилом вперед, у бік співрозмовника; плавні та доречні в да-ній ситуації жести. При конфліктному спілкуванні з'являють-ся специфічні мімічні прояви (зціплені чи закушені губи, ви-раз негативних емоцій, мимовільне посмикування м'язів), лю-дина сидить напружено чи надмірно розв'язне, її пальці стиснуті в кулак, руки та ноги напружені, жести стають ску-тими або надто різкими, вона починає маніпулювати без не-обхідності різними предметами, постукувати пальцями по столу, торкатися певних частин тіла та одягу, почісуватися то-що. Якщо не звертати на це уваги, то розмова навряд чи до-сягне своєї мети.

Слід ураховувати, що обличчя людини деякою мірою аси-метричне, а права й ліва його половини відображають емоції трохи по-різному. Це пояснюється тим, що ліва частина об-личчя свідомо контролюється менше, тому емоції на ній більш виразні. Це стосується переважно негативних проявів, позитивні — відображаються рівномірніше, але диференцію-ються складніше.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь-не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу-ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по-ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо-стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч-но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на-магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст-раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз-мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про-тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро-стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама-гається маскувати свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при-ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис-танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихований; надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить