З точки зору хронолого-концептуального підходу сучасна соціальна психологія являє собою складний об’єм знань, отриманих у рамках різних за своєю методологічною спрямованістю шкіл. Враховуючи те, що становлення соціальної психології відбувалося за умов значного розвитку різних галузей суспільних наук, виокремлення соціально-психологічних явищ як об’єктів дослідження цієї нової соціальної науки відбувалося досить суперечливо. Перш за все, багато закономірностей виникнення, функціювання і прояву соціально-психологічних явищ на макро- і мікрорівнях досліджувалося за усталеною традицією в межах, зокрема, соціології, філософії та психології.

Короткий історичний екскурс показує, що існувало і сьогодні існує чимало окремих підходів до визначення предмета соціальної психології як самостійної галузі знання. Передусім, важливим є те, що соціальна психологія як відносно молода наука, що виникла на межі кількох наук, не є простою взаємодією двох методів дослідження або зближенням двох систем чинників. Досвід розвитку цілого ряду наук показує, що утворення нового приводить не тільки до формування інших проблем, понять, а й до докорінної перебудови наукової логіки самих базових дисциплін. Отож, для розуміння предмету соціальної психології необхідно розглянути, чим було зумовлене її виникнення, а також її відносини з психологією і соціологією.

Стосовно психології, то вона суттєво змінила зміст свого предмету: психічне розглядається вже як продукт соціально-історичного розвитку людини і суспільства. Важливим є і те, що з метою пояснення онтогенезу психічних процесів до психології було введено нові категорії, за суттю соціальні, а не психологічні — взаємодія, спілкування, співробітництво. Все це знімало антагонізм індивідуального та соціального, внутрішнього та зовнішнього. При цьому не втрачається головна функція — відображення людиною об’єктивної дійсності. А психічне водночас розглядається і як регулятор соціальних взаємин. Загалом, соціальне виступає не зовнішнім чинником, під тиском якого відбувається трансформація внутрішнього (психічного) життя людини, а його первісним чинником. Водночас внутрішні психічні процеси не є чимось незалежним від соціальних чинників: це зовнішні операції, які, за умов взаємодії, перейшли у внутрішній план окремого індивіда, стали його емоційним, вольовим або інтелектуальним актом. Соціальна психологія як самостійна наука починає формуватися з того часу, коли були зроблені перші спроби пояснити, чому зростає чи знижується активність одного індивіда у присутності інших. І такий безпосередній вплив одного індивіда на іншого є найпростішим соціально-психологічним явищем. Отож психологія стала орієнтуватися на використання соціальних чинників у поясненні сутності психічного.

Щодо соціології, то вона починає аналізувати соціальні структури і відносини, використовуючи психологічні дані. Це особливо яскраво виявилось у мікросоціології, яка головну увагу в поясненні соціальних явищ приділяє зразкам поведінки, мотивам і смислам, міжособистісним відносинам. І, як підсумок, на початку XX століття психологія і соціологія в деяких підходах до розв’язання своїх власних проблем з’єднуються, утворюючи нову дисципліну — соціальну пси­хологію. Проте її виникнення ще не означало, що предмет цієї науки розуміли однаково всі, хто називав себе соціальним психологом. Відомі випадки, коли багато професійних соціологів вважалися соціальними психологами і навпаки. Процес зливання, об’єднання в одному, намагання “психологізувати” соціологію та “соціологізувати” психологію призводили не тільки до появи спільних об’єктів, але й до ототожнювання предметів дослідження.

Нерідко таке становище зберігається й досі. Так, у більшості публікацій предмет соціальної психології визначається через перелік тих об’єктів, які вона повинна вивчати. При цьому не важко помітити, що сам по собі цей перелік (іноді далеко не повний) ще не вказує на специфіку соціально-психологічного підходу, адже психологічні особливості груп, закономірності поведінки та діяльності у процесі взаємодії з іншими людьми, кооперація, форми спілкування, масові психічні явища тощо можуть бути об’єктом дослідження багатьох наук — соціології, психології праці, психології управління, політології тощо.

Безпосереднє звернення до аналізу особливостей становлення західної та вітчизняної соціальної психології показує певну схожість і водночас різницю у розумінні її предмета. Так, Г. Олпорт, підбиваючи підсумки розвитку американської соціальної психології наприкінці 60-х років минулого століття, вбачав призначення цієї дисципліни у поясненні того, як реальна, уявна чи передбачувана присутність інших людей впливає на думки, почуття і поведінку індивідів. Д. Майєрс дає, в принципі, подібне визначення соціальній психології: це наука про те, як люди думають одне про одного, як вони впливають одне на одного і як ставляться одне до одного [2]. Яскравий представник європейської (французької) соціальної психології С. Московічі в рамках альтернативного підходу визначає соціальну психологію як науку про групи та індивіди, які створюють свою реальність (вона, по суті, є їх єдиною реальністю), управляють одне одним і створюють зв’язки, що їх об’єднують чи роз’єднують [3]. Відтак від різного розуміння предмета соціальної психології створюються й різні образи соціальної реальності, різне бачення людських зв’язків і відносин, тобто різні соціальні психології, що і має місце на Заході сьогодні.

У вітчизняній соціальній психології виокремлюють кілька етапів, пов’язаних з дискусією про її предмет. У 20-ті роки, в колишньому Радянському Союзі, відбувалася дискусія з приводу предмета соціальної психології, в якій взяли участь Л. Войтоловський, Г. Челпанов, М. Рейснер та ін. Зокрема, Г. Челпанов (1862 – 1936 рр.) – російський психолог, засновник і директор Московського психологічного інституту – запропонував поділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію, де перша повинна розроблятися в рамках марксизму, а власне