В 50 – 60 роках знову було розгорнуто дискусію щодо предмета соціальної психології (О. Ковальов, Б. Паригін, В. Мясищев та ін.). Г. Андрєєва вказує на існування в той час трьох підходів стосовно розв’язання цього питання. Перший підхід отримав поширення серед соціологів, які розуміли соціальну психологію як науку про “масовидні явища психіки”. Представники другого підходу – психологічного – вважали предметом дослідження соціальної психології особистість. За допомогою третього підходу вчені намагалися синтезувати два попередніх і розглядали соціальну психологію як науку, яка вивчає і масові психічні процеси, і стан особистості у групі [4].

Як бачимо, у різні періоди розвитку соціальної психології її предмет визначали як: причинну зумовленість психічного соціальним, що було предметом обговорення ще під час дискусії 20-х років і стало передумовою розвитку соціально-психологічних досліджень у рамках загальної психології та педагогіки; співвідношення соціальної (суспільної) психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості (традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища суспільної свідомості); закономірності поведінки людей, зумовлені їхньою спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливом одне на одного.

Останній погляд на соціальну психологію склався поступово внаслідок дискусії про предмет соціальної психології у 20-х та 60-х роках. Його можна вважати компромісним рішенням, що поєднало в собі два різні підходи — психологічний та соціологічний.

Виходячи з цієї точки зору, дослідження в галузі соціальної психології показують, що до визначення предмета соціальної психології можна рухатися як з боку особистості, так і з боку масових психічних явищ. Саме в рамках цього підходу Г. Андрєєва пропонує робоче визначення предмета соціальної психології: вивчення закономірностей поведінки та діяльності людей, зумовлених включенням їх до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп [4].

Різниця між першими двома підходами обумовлена тим, з точки зору якої науки — психології чи соціології — розглядався предмет соціальної психології. Так, згідно з соціологічним підходом до визначення предмета соціальної психології йшли, так би мовити, від “зовнішнього” до “внутрішнього”, тобто від суспільства, соціального середовища, групи до індивіда. З точки зору психологічного підходу основою предмета соціальної психології є особистість, її психологічні особливості, міжособистісні взаємини. Водночас, визнання факту, що соціальна психологія базується, з одного боку, на соціології, а з іншого – на психології, зовсім не сприяло становленню соціальної психології як самостійної науки.

Пошук нової парадигми у визначенні її предмета триває й досі. Тобто, можна стверджувати, що дискусія про предмет соціальної психології не вважається завершеною. Розуміння соціальної психології як сполучної ланки між соціологією і психологією знайшло відбиття в тому, що, для прикладу, в США вона існує “двічі”: її секція входить як до Американської соціологічної асоціації, так і до Американської психологічної асоціації. Подібна ситуація склалася й у ряді інших країн, зокрема у Росії та, в принципі, й в Україні. Більшість дослідників розглядає соціальну психологію як науку з подвійним предметом: з одного боку – це психологічні властивості людини, що проявляються у взаємодії з іншими людьми, а з другого – особливості соціально-психологічних процесів і феноменів, котрі породжують ці психологічні властивості (Б. Паригін, К. Абульханова – Славська, Г. Андрєєва та ін.).

Ряд вітчизняних соціальних психологів небезпідставно стверджує, що на сучасному етапі розвитку суспільства та самої соціальної психології таке розуміння її предмета потребує певного уточнення із кількох причин. По-перше, предмет кожної науки, у тому числі й соціальної психології, не є чимось застиглим, конкретні наукові та соціально-історичні умови постійно спричиняють його зміни. По-друге, в багатьох визначеннях предмета соціальної психології не є винятком і те, що було наведено вище (див. визначення Г. Андрєєвої), розглядається, радше, не її предмет, а об’єкт. По-третє, стверджуючи самостійний статус соціальної психології як міждисциплінарної науки, варто чітко визначити її місце у системі наукового знання та розглянути її зв’язки з іншими науками.

Аналізуючи кризові явища, які виникли в соціальній психології в 60 – 70-х роках ХХ століття, дослідники одну з найважливіших причин цієї кризи вбачають у тому, що соціальна психологія надто довго залишалася індивідуалістичною і неспроможною пояснити соціальну поведінку людей у великих соціальних групах. Це пов’язано, передусім, з тим, що в соціальній психології головним методом є лабораторний експеримент, критика якого означає спробу соціальних психологів вийти за межі експериментальної ситуації. Зокрема, європейські соціальні психологи вказують на практичну значущість експериментальних даних і адекватність їх теорії, спроможність соціальної психології пропонувати способи прогнозування та розв’язання соціальних проблем. Так, С. Московічі, один із найпослідовніших критиків “лабораторної культури” американської соціальної психології, прямо звинувачує соціальних психологів у тому, що вони, захопившись лабораторним експериментом, не змогли передбачити студентські бунти та демонстрації у 70-х роках минулого століття, не дали відповіді на проблеми соціальної нерівності, політичного насильства, національних і расових конфліктів, соціальної напруги. Тобто, йдеться про наповнення соціальної психології адекватним соціальним змістом, її “соціологізацію”, що стимулюється не стільки розвитком теорії, скільки об’єктивними запитами практики, необхідністю враховувати людський чинник