Окремі сучасні дослідники в якості соціально-психологічної реальності виокремлюють соціальну психіку, яку визначають як сукупність поглядів, намірів, почуттів, думок, що виражають готовність до певних дій. Вона, на їхню думку, виникає в процесі спілкування, взаємодії між людьми, а також пов’язує в єдине ціле елементи індивідуального та соціального за внутрішніми законами соціуму, а тому має примусову силу щодо індивідів. Щодо головної її функції, то вона полягає в наступному: впливаючи на поведінку, соціальна психіка приводить її у відповідність з вимогами конкретної спільноти і є не носієм “істини” чи “норм цінності”, а схваленням-несхваленням з боку групи, сприйняттям чи несприйняттям певної дії, довіри чи недовіри з боку суб’єкта — носія чи споживача інформації (В. Вічев та ін.). Це поняття трактують і як неусвідомлювану структуру соціуму, схожу на міф, у якому постійно повторюються та закріплюються одні й ті ж соціопсихічні властивості як колективний словник історико-культурної спадкоємності суспільства, що стимулює, актуалізує і санкціонує реалізацію численних програм і вмінь суспільства. До специфічних адаптивних психічних процесів відносять ідентифікацію, індивідуалізацію, маргіналізацію та ін. (О. Донченко). Незважаючи на різні підходи до визначення соціальної психіки, спільним для них є її аналіз через регулятивну функцію.

Виходячи з постановки питання про важливість вивчення соціально-психологічних явищ, вважаємо за потрібне визначитися передусім з розумінням одиниці аналізу в соціальній психології. Тут виникає чи не найголовніша проблема, адже різні соціальні явища, які пропонують брати за одиницю аналізу, трактують неоднозначно. Так, одиницею аналізу одні дослідники вважають спільну діяльність, інші – спілкування, треті – особистість тощо. Конкретно до явищ, які вивчає соціальна психологія, передусім відносять: психологічні процеси, стани і властивості індивіда, які проявляються в результаті його включення до взаємовідносин з іншими людьми та спільнотами, в цілому до системи соціальних відносин (це такі прояви особистості, як комунікабельність, конфліктність тощо); феномен спілкування людей у всіх його виявах, наприклад, діалогічна взаємодія, міжособистісне спілкування та ін.; групові процеси, які проявляються у формі нормативного впливу більшості чи меншості, лідерства, керівництва тощо; психологічні властивості різних соціальних груп та масових явищ (паніка, чутки, мода та ін.). При цьому стверджується, що соціальна психологія має право називатися наукою за умови, якщо вона спроможеться висвітлювати закономірності виникнення, розвитку і проявів соціально-психологічних явищ. Тобто соціальна психологія має вивчати закономірності виникнення, функціювання та прояви соціально-психологічних явищ на макро-, середньому та мікрорівні, в різних сферах, в нормальних, ускладнених і екстремальних умовах. (А. Деркач, А. Сухов та ін.).

Ряд дослідників стверджує, що для визначення предмета науки треба виокремити з реальності, яку вона вивчає, те істотне, суттєве, своєрідне, що відрізняє її від іншої науки. Виходячи з цих позицій, соціальну психологію визначають як науку про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку та функціонування.

При цьому постають питання: чи існує така реальність, і якщо існує, то в чому полягає її зміст? Що є спільного і відмінного між нею та тим, що ми називаємо соціальною чи психічною (психо­логічною) реальностями, яке місце посідає вона в загальній структурі буття? Відповідаючи на них, можна стверджувати, що соціально-психологічна реальність виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і, разом із тим, не є простим їх поєднанням, а стано­вить якісно нове утворення. У зв’язку з цим соціальну психологію слід характеризувати як науку, що вивчає конкретні механізми взаємозв’язку соціального та психічного, їхню взаємодію та взаємозалежність. Щодо соціальних закономірностей, то вони реалізуються в діяльності та поведінці людей і соціальних груп, які діють свідомо, цілеспрямовано, вмотивовано, виходячи зі своїх потреб, інтересів, цілей.

Таким чином, кожне соціальне явище має свій психологічний аспект, що переломлюється через психологічні особливості конкретних осіб та соціальних груп. При цьому психічне відображення породжується і одночасно є наслідком активності людини, яка можлива тільки в процесі реальної діяльності, спілкування з іншими людьми, взаємодії із собі подібними. Водночас відомо, що психічне існує у формі специфічного суб’єктивного світу людини і його специфіка полягає в тому, що образи психічної реальності для самого індивіда відрізняються від явищ зовнішньої реальності, але у той же час є для нього цілком реальними утвореннями. І саме завдяки цій реальності, її властивості виявлятися в динаміці психічних процесів, мотивів, предметних дій, станів особистості стає можливим вплив психічного на життя особи, регуляцію її діяльності та відносин.

Отож психічне є не лише формою відображення соціального, а й засобом його регуляції та існування. Сказане дозволяє розглядати соціально-психологічне відображення як відображення психічне. Тобто йдеться про те, що всі соціально-психологічні явища виступають у формі пси­хічних (суб’єктивних) образів, переживань, станів. Однак, на відміну від психічного відображення, воно здійснюється не тільки у формі суб’єкт-об’єктних відносин, а й суб’єкт-суб’єктних, коли кожен із учасників взаємодії сприймає іншого саме як суб’єкта і дія одного викликає відповідну реакцію іншого. Саме цей взаємний “обмін реакціями” підкріплює чи змінює поведінку партнерів по спілкуванню, викликає двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху в розв’язанні спільних проблем. При цьому об’єктом соціально-психічного відображення на відміну від психічного є не все довкілля, а тільки те, що пов’язане із взаємодією людей, їхньою спільною діяльністю.

Таким чином, соціально-психологічне відображення викликане появою якісно нового утворення — групового