3) сфера спілкування та міжособистісних відносин – розділ, де представлені соціально-психологічні знання про спілкування та його особливості, психологічні способи обміну інформацією, взаємодії, сприймання, впливу в процесі спілкування;

4) соціальна психологія груп – розділ, що висвітлює соціально-психологічні знання про комунікативний потенціал учасників взаємодії, закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, моди, психічний склад групи та нації; вивчає сферу соціально-психологічних групових процесів – проблеми прояву соціально-психологічних явищ у малих групах (конформна поведінка, соціально-психологічний клімат, психологічна сумісність тощо);

5) основні напрями прикладних досліджень в соціальній психології – розділ, що вивчає закономірності становлення соціально-психологічної реальності в конкретних сферах життєдіяльності індивіда та групи (соціальна психологія промислового виробництва, соціальна психологія управління тощо).

Загалом сучасна соціальна психологія як наука може існувати тільки в єдності її теоретичних та практичних аспектів, де фундаментальні знання обумовлюють подальший розвиток соціальної психології, удосконалення наукових уявлень про її предмет, а прикладні передбачають розв’язання певної конкретної соціально-психологічної проблеми, пов’язані з конкретною інформацією стосовно соціально-психологічного явища чи процесу.

2. Особливості спілкування на сучасному етапі розвитку суспільства

Теоретичною передумовою виокремлення цього напряму в якості перспективного є твердження, що формування в учасників взаємодії широкого діапазону духовних потреб, комунікативних вмінь та навичок, здатності до спілкування, озброєння їх певними комунікативними знаннями є необхідною складовою розвитку особистості; суб’єктивного відображення нею об’єктивного світу і водночас ціннісного ставлення людини до реалій сьогодення; становлення її як спеціаліста і професіонала, готового до життя і функціонування в сучасних мікро- і макросистемах.

Спілкування — це сутнісна характеристика людського життя. Без нього немає людської цілісності. Комунікативний підхід не спрощує, не принижує і не абсолютизує суб’єктів спілкування. Він враховує всю складність процесу взаємодії, індивідуальних особливостей учасників спілкування, сутність того спільного, що є наслідком спілкування. Особистість у цьому контексті трактується як ієрархія різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, динамічно утворюючи нову якість – комунікативне ядро, комунікативний світ людини.

Постановка питання саме таким чином відсилає нас до проблематики глибинного розуміння смислу людського існування у соціумі, глибинного аналізу ціннісного ставлення до дійсності, глибинного вивчення спілкування, яке, на відміну від зовнішніх комунікативних контактів, взаємодій та обмінів, є складним онтологічним процесом. В ньому актуалізується сутність спільності між суб’єктами, що зустрічаються. В той же час спілкування – це внутрішня характеристика психічної активності особистості: кожен з учасників взаємодії самовизначається через утвердження іншого. Запропонована логіка аналізу передусім спілкування змушує суттєво переосмислити роль цього феномена в життєдіяльності особистості, у відображенні нею соціальних явищ.

Повноцінне спілкування передбачає одночасно багатовекторний розвиток психіки індивіда. Воно є інтегруючою компонентою в життєдіяльності людини та її взаємодії з соціумом. Комунікативний світ індивіда (гуманістичний і моральний за своїм характером) досягає такого рівня відображення в ньому іншої людини, коли вона сприймається у ході взаємодії як найбільша цінність, як носій національного світогляду. Саме з цих позицій варто розглядати сутність комунікативного потенціалу особистості.

3. Духовний, комунікативний потенціал індивіда, соціально-психологічні прояви особистості в умовах утвердження нової системи цінностей

Ціннісне відношення, думки і образи про смисл буття, цілі діяльності, комунікабельність є інтегральними характеристиками особистості у її взаємодії із соціальним оточенням, у взаємовпливі одне на одного. Такі феномени, як соціальна установка, оцінка реальності, регуляція відносин засобами комунікації розглядаються як смислотворчі процеси життя. Здатність до регулятивно-оціночної діяльності і спілкування – це властивість особистості, необхідна в будь-якій суспільній формації. Але в сучасних умовах оновлення суспільства і свідомості людини, коли індивід включений в складне переплетіння відносин, вона набуває особливого значення – вносить етико-гуманний компонент у відносини; сприяє встановленню ділових контактів; стає засобом, котрий забезпечує успіх сукупної людської діяльності; має значно більшу глибину і радіус дії, аніж прийнято вважати: в неї може включатися генетичний, культурний досвід минулих поколінь.

Названі феномени (соціальна установка, спілкування, регуляторна функція відношення та ін.) є тими константами, які лежать в основі соціально-психологічного відображення і забезпечують взаємний “обмін реакціями”, підкріплюючи чи змінюючи поведінку партнерів взаємодії, викликаючи двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху у розв’язанні спільної проблеми.

Успішність людської взаємодії визначається: усвідомленістю учасниками спілкування значення комунікативної діяльності, комунікативних знань та вмінь, комунікабельності, тобто всього, що міститься в понятті “комунікативна компетентність учасників взаємодії”; знанням власних комунікативних можливостей і комунікативних особливостей партнерів по спілкуванню; урахуванням соціокультурного контексту спілкування; систематичним навчанням учасників взаємодії (йдеться про комунікативну підготовку); розробкою технологічного і методичного інструментарію спілкування.

Розвиток особистості у взаємодії із соціумом є процесом, коли при відображенні, ціннісному відношенні та засвоєнні соціального досвіду здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом до реальної можливості і перетворення останньої в регулятор соціального процесу, в дійсність як результат, як сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих людині.

4. Соціально-психологічні дослідження системи відносин “індивід – група – суспільство”

Традиційне вивчення групових процесів в наш час набуває особливої ваги, адже зростає кількість конфліктів (від міжособистісних до міжрегіональних), актуальною стає суїцидальна поведінка людини, активізувалися такі групові процеси, як групова поляризація та групова ізоляція тощо.

У зв’язку з цим соціально-психологічного переосмислення потребує проблема співвідношення “індивідуального” і “соціального” (“групового”) як на теоретичному рівні, так і на прикладному. Для її розв’язання актуальною є постановка питання про роль власної активності людини в її взаємодії з групою, яка може бути як розумною, доцільною, так і невмотивованою, “надситуаційною”. Таке розуміння активності людини у взаємодії з соціумом (вмотивована і невмотивована активність може мати як позитивні, так і