Сказане дозволяє розглядати людину у групі як самодостатню, вільну особистість з власним джерелом активності й розвитку, самоактуалізація якої полягає у подоланні негативних зовнішніх і внутрішніх чинників та в урахуванні позитивних умов у своєму прогресивному розвиткові. Жодні зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не набудуть суб’єктності в особистості.

Ретельно проаналізувати процеси, які відбуваються на рівні “індивід – група”, “індивід – суспільство”, “група – суспільство”, ті основи, на яких ґрунтуються знання про співвідношення “індивідуального” і “групового” в соціальній психології, неможливо без урахування соціокультурних, етнопсихологічних особливостей життєдіяльності особистості.

Йдеться про розвиток і становлення не абстрактного індивіда, який перебуває поза простором і часом, а людини, що діє в певному соціально-психологічному, соціокультурному середовищі і на конкретному етапі розвитку суспільства. При цьому особистість розглядається як така, що розвивається в суспільстві, в якому також відбуваються зміни. Отже, адекватні уявлення про співвідношення “індивідуального” і “групового” можуть бути отримані лише при розгляді їх в єдності та без фетишизації чи применшені значення одних або інших.

Розгляд цієї проблеми в практичній площині актуалізує й інші її аспекти: індивідуальний та груповий принцип прийняття рішень, індивідуальна і групова відповідальність, вплив більшості й меншості на результати взаємодії.

За умов демократичного суспільства потребують детального вивчення проблеми нормативного впливу групової меншості. Жорстокість, грубість членів групи по відношенню до індивіда породжують його аномальну поведінку (конфлікт, суїцид, агресію, грубість стосовно членів групи тощо). Дослідження, що ведуться в цьому напрямку, фрагментарні. Вони більше відтворюють політичні й соціальні моменти, аніж закономірності становлення та розвитку соціально-психологічної реальності. Отже, ця група також потребує як теоретичного, так і практичного осмислення.

5. Резервні можливості міждисциплінарних зв’язків соціальної психології

Перспективність розвитку соціальної психології обумовлена і її зв’язками з іншими галузями психологічної науки. В першу чергу з тими, які донедавна тільки частково розроблялися у вітчизняній науці (йдеться, передусім, про акмеологію, етнопсихологію), а також з тими, які в наш час потребують теоретичного переосмислення та вдосконалення (психологія управління, психологія бізнесу, психологія організацій, вікова і педагогічна психологія тощо).

Що стосується зв’язку соціальної психології з акмеологією, то очевидним для цих галузей знань є те, що опанування секретами майстерності, формування психологічної готовності здійснювати ту чи іншу діяльність ефективно й результативно, бачення і розуміння шляхів, що ведуть до професіоналізму, має сьогодні як теоретичне, так і практичне значення. Адже непрофесіоналізм у різних сферах діяльності не тільки перешкоджає процесові державотворення, а й сприяє зростанню психологічного дискомфорту, невизначеності, розгубленості, апатії, стану фрустрації тощо.

Однією з актуальних проблем акмеології є формування загальних принципів вдосконалення професійної діяльності й спілкування спеціалістів, що працюють у сфері політики, економіки, управління, освіти та в інших сферах життя. Коли йдеться про високий професіоналізм людини, то з ним пов’язують не тільки яскравий розвиток здібностей, але й ґрунтовні знання в тій галузі діяльності, в якій цей професіоналізм проявляється. Звідси є зрозумілою нагальна розробка акмеологією такого кола проблем, як “професіоналізм особистості”, “професіоналізм взаємодії”, “професіоналізм спілкування”, “шляхи попередження професійної деформації”, “шляхи досягнення вершин професіоналізму” тощо. Саме в частині “професіоналізм спілкування та взаємодії” вбачається безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов’язана з проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія часто-густо невід’ємна від спілкування.

Залежно від виду міжособистісного ділового спілкування, воно в більшій або меншій мірі стосується питання про продуктивність або непродуктивність професійної діяльності. Таким чином, безпосередній або опосередкований вплив того чи іншого виду спілкування (мовне – немовне, ділове – неформальне, необхідне – бажане – нейтральне – небажане тощо) може виразитися в досягненні певного результату діяльності (низького чи високого), позитивних чи негативних соціально-психологічних зрушень тощо. Важливим у зв’язку з цим є з’ясування того, в якій мірі комунікативна активність та спільна діяльність членів групи, колективу пов’язана з їх індивідуально-психологічними та особистісними особливостями. Ці знання дозволять суб’єктам діяльності в певній мірі прогнозувати характер міжособистісних контактів, впливів учасників взаємодії одне на одного, а звідси й успішно розподіляти доручення, враховувати індивідуально-психологічні властивості та особливості при організації групової діяльності.

Традиційно акмеологія розглядає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на стадії її зрілості. В той же час розвиток комунікативних вмінь і навичок, набуття соціального і морального досвіду, що є невід’ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються ще в дитинстві. Отже, зрілою людина не народжується, на стан зрілості “працюють” всі попередні етапи розвитку особистості. Йдеться про корекцію певних вихідних наукових даних, зокрема про розширення прийнятих у акмеології вікових рамок, про включення дошкільного і шкільного віку в галузь акмеології. В цій частині вбачається не лише зв’язок соціальної психології з акмеологією, але й зв’язок цих галузей