текст, в якому було б сказано: “Три найбільш відмінні регіони України – Україна Велика з центром у Києві, Західна Україна з центром у Львові та Крим з столицею Симферополем – характерні різним ставленням українців та росіян як до самих себе, так і одне до одного. . .” і так далі. Але автор дає людині самій вибудувати цей ланцюжок думок, залишає за людиною можливість самостійно проаналізувати наведені дані. Виявляється закономірність: чим менше в тексті пояснень, оцінок, суб*єктивної думки, визначень – тим більша сугестивність. Знов-таки – призначена для певного обмеженого кола читачів.
ВИСНОВКИ
Отже, якщо перефразувати відомого хіміка, “далеко простягає сугестивність руки свої в журналістський промисел”. Але сугестивність, підтекст, “щось більше”, яке ми шукали – не існує, як магнітне поле, незалежно від людського сприйняття. Інтелект – це те, чим людина підносилася над тваринами протягом десятків тисячоліть. Розвиваючись пропорційно ускладненню людської культури та побуту, інтелект, приростаючи коренями до інстинктивного, інтуїтивного, підсвідомого (як того, що має все-таки відносно органічне, фізіологічне, тваринне походження), тягнувся верховіттям до небес, до висот духу. Уявімо інтелект у вигляді дерева – і все, здається, стане ясним: живлячись соками підсвідомості, мінералами інстинкту, він пускає цю життєдайну суміш на крону думок, і. . . приносить плоди. Плоди у вигляді вищих, нових форм свідомості, нових ступенів суб*єктивізації факту. Зараз відображений рівень суб*єктивізації факту, характерний для художньої творчості, вважається найвищим – та берімо до уваги постійний динамічний розвиток людського знання, щоденні маленькі і щорічні грандіозні революції у мистецтві. Ті форми мистецтва, що здавалися нам усталеними та довершеними, летять шкереберть, стають з ніг на голову.
Архітектоніка твору – це ламка, ніжна структура тексту як цілісної концепції, системи, де, якщо можливо, не повинно бути нічого зайвого, але також не повинно нічого бракувати. Наповнювачем цього каркасу завжди є інтелектуальна інформація, силою ж, що тримає його разом – сугестивність. Але, тим часом як будинок тримають сваї, арматура та фундамент, і він не буде зіпсований, якщо переліпити карнизів або не там причепити гвинтові сходи, текст, як картяний будиночок, здатен розсипатися у порох від одної-єдиної похибки автора.
Журналіст виконує певною мірою Сизифову працю, намагаючись мовою власних концептів – текстом, виплеканим на грунті його особистого світовідчуття, світосприйняття та системи цінностей – донести до свідомості читача (в якого всі ці особистісні системи власні) певну інформацію, зробити суб*єктивне об*єктивним з подальшим переходом у суб*єктивне-читацьке. Підручник “Літературне редагування” стверджує: “Першим і найбільш аксіоматичним положенням теорії сприймання й розуміння висловлювань, яке має бути взяти на озброєння редактором, є закон Гумбольдта – Потебні про об*єктивність суб*єктивізму читацького розуміння твору. “Здається, ніби думка в мові переходить повністю або частково до того, хто слухає, хоч від цього не зменшується розумової власності мовця, як полум*я свічки не зменшується від того, що вона очевидно ділиться ним із сотнею інших, - писав О. Потебня, цитуючи В. Гумбольдта, - Але як в дійсності полум*я свічки не подрібнюється, тому що в кожній із палаючих свічок загоряються свої гази, так і мова тільки збуджує розумову діяльність того, хто розуміє, який, розуміючи, думає власною думкою. “
Себто журналіст часом не може навіть передбачити, яку реакцію викличе його концепт або цілісний твір у слухача, які гази, кажучи мовою О. Потебні, з того вийдуть.
“У цьому визначенні процесу розуміння криється об*єктивний факт суб*єктивізму людського розуміння, оскільки кожен думає своєю власною думкою. Таким чином, процес розуміння не є пасивним відтворенням почутого, це акт конструювання більшою мірою, ніж рецепції. Мовний вплив стає можливим лише при певній творчій діяльності адресата. “
Людина, здатна стимулювати цей внутрішній процес і водночас не давати йому набути небезпечних, небажаних форм, здатна “не відпускати” думку та уяву читача і вести її потрібним шляхом, гідна пам*ятника за життя. Здебільшого це оратори: Цицерон, скажімо, або Мартін Лютер Кінг (його “I have a dream!” – фактично - есе, більш ніж есе в одній фразі! – гідне сотень тисяч концептуальних журналістських творів, що марно доводили б ту саму думку). Але без цього вміння, без відчуття міри, без усвідомлення того інтелектуального навантаження, яке журналіст сам вкладає у свої слова, він подібний до сліпого. А інколи – все залежить від того, який матеріал пишеться, - і до сліпого з бомбою в руках. Слово – це магія. Журналіст, письменник – маг. Він керує силою, може звернути її проти іншої сили, може – і проти себе. І без відчуття кожного слова, без системного підходу та апріорного розуміння того, що сказано або має бути сказано чи написано, людину просто неможна підпускати до слова.
Наша експедиція повертається додому – дещо втомлена, трохи розчарована, але в глибині душі наснажена на майбутні великі відкриття. Щасти!