г) четверта ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні орієнтації на індивідуальний життєвий шлях людини. У цьому випадку мова йде про психологічний час особистості.

Психологічний час особистості — індивідуальне переживання своєї фізичної і духовної зміни протягом часу, представленим у самосвідомості особистим минулим, сьогоденням і майбутнім. У дитячому віці дитина тільки відкриває для себе існування свого індивідуального минулого, сьогодення і майбутнього. Вона з цікавістю слухає історії про себе з того часу, "коли я був маленьким (-ою)"; вона тішиться розповідями про те, що "витворяла (-в)", коли був малям, яким він був веселим (-ою) і безстрашним (-ою). Якщо "її історія" розповідається дорослим зацікавлено і з любов'ю, дитина готова слухати це багато разів з великим ентузіазмом. З таким же задоволенням дитина дошкільного віку говорить про своє майбутнє. "Коли я виросту..." — дуже важлива позиція дитини в тимчасовій перспективі його життя. Образи пам'яті й уяви сприяють утворенню феномена психологічного часу.

д) п'ята ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні орієнтації на соціальний простір, представлений у суспільній свідомості правами й обов'язками.

Соціальний простір — умови розвитку і буття людини, що визначаються значеннями і змістом прав і обов'язків людини.

Опановуючи обов'язки і права, накопичуючи певні знання про них, дитина ще довго не усвідомлює їхнього значення для себе як людини, що належить до певної культури. Практично права й обов'язки для дитини дошкільного віку психологічно відчужені від її особистості, існують поза нею, при цьому обов'язки виступають у її свідомості як акт насильства, а права розчинені десь у соціальному просторі й існують як деяка абстракція.

Наш вітчизняний менталітет до того ж такий, що для багатьох дітей у дошкільному віці проблема прав дитини не виникає в жодному виді; про це з дитиною досі не прийнято розмовляти.

1.2. Розвиток самосвідомості в ранньому віці

Ціннісне ставлення до себе виступає як системне утворення особистості, як продукт індивідуального розвитку людини. Його формування відбувається разом з формуванням її психічного відображення, і тому його вивчення на ранніх етапах онтогенезу становить особливий інтерес як для психологічної науки, так і для педагогічної практики.

Ставлення дитини до себе - складний і багатогранний об’єкт дослідження. Він включає цілий ряд аспектів, частина яких стала традиційним предметом дослідження в психології: самооцінка, рівень домагань, оцінка в навчальній діяльності тощо. В дослідженнях М.Н.Мясищева, Б.Г.Ананьєва, Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна, Д.Б.Ельконіна були закладені теоретичні основи вивчення ставлення дитини до себе та до оточуючого світу.

Експериментальну розробку названі аспекти отримали в дослідженнях Л,І.Божович, Л.С.Славіної, Є.І.Савонько, М.І.Ліпкіної, Є.А.Серебрякової. Подальший розвиток проблема генезису у дитини ставлення до себе отримала в роботах М.І.Лісіної, А.І.Сильвестру, Н.Н.Авдєєвої (дошкільній вік), А.І.Ліпкіної, А.В.Захарової (молодший шкільний вік), Т.В. Снегірьової, В.І. Лозовцевої (підлітковий вік).

Як відомо, в онтогенетичному плані самосвідомість у порівнянні із свідомістю є більш пізнім продуктом розвитку, тому вона могла з’явитися лише на основі свідомості і розвитку мовленнєвої діяльності. Різні акти самосвідомості проявляються перш за все у вигляді спілкування людини із самою собою, для якої необхідний розвиток внутрішньої мови, а також сформованість таких властивостей мислення, як абстракція, узагальнення й порівняння, які дозволяють суб’єкту скласти уявлення про своє "Я" і зіставити його з "Я" іншої людини та оточуючої дійсності. У самому факті існування самосвідомості закладена подвійність і діалогізм "Я" [3, 5, 6].

Діалогічна будова самосвідомості виражена по-різному у кожному віковому періоді онтогенезу: у маленької дитини діалог – це по суті монолог іншої дорослої людини; у підлітка – хвилююче відкриття власного внутрішнього світу, яке детермінує редукцію діалогу його самосвідомості до монологу.

Розвиток індивіда протягом всього життя проходить ряд стадій, для кожної з яких характерним є свій комплекс особливостей психічної діяльності. Кожна особистість пізнає іншу за допомогою спостереження за її поведінкою, діяльністю, а потім від спостереження чисто зовнішніх характеристик здійснюється перехід до розкриття особливостей внутрішнього світу, до пізнання глибинної сутності чужого "Я". Далі, усвідомлюючи особливості іншої людини, виділяє і свої відмінності від цього іншого. Таким чином, від пізнання іншого, людина починає нібито вглядатися в себе, знаходячи в собі ті чи інші особливості і проявляти певне ставлення до себе.

Усвідомлення дитиною себе поруч із усвідомленням нею оточуючого світу є необхідною умовою її розвитку. Продуктивним шляхом вивчення ранніх форм самосвідомості є підхід з позиції спілкування (М.І.Лісіна). В ході комунікативної діяльності дитина стає об’єктом пізнання партнера і дізнається про саму себе завдяки його реакціям на свої дії, його позиції по відношенню до себе. Емоційно-ціннісне ставлення виникає дуже рано і стає лінійним відображенням ставлення близьких дорослих до дитини [7].

Показовим у цьому питанні були результати досліджень Н.Н.Авдєєвої, де вказувалося, що, починаючи з першого півріччя життя, немовлята розрізняють три шари у взаємодії з дорослими: ставлення дорослих до себе як до особистості; ставлення дорослого до своєї окремої дії; ставлення до програми взаємодії, якій слідує доросла людина під час експерименту.

При цьому у дитини виявилися уявлення про себе як суб’єкта, як особистості з одного боку, і суб’єкта активного впливу на оточуючий предметний світ, суб’єкта діяльності, з другого. В першому півріччі життя в інтимно-особистісному спілкуванні з дорослим формується початкова форма ставлення до себе,