Життя немовляти залежить від дорослих, які безпосередньо задовольняють всі його основні потреби. Діяльність дитини переплетена з діяльністю дорослого настільки тісно, що перша неможлива без другої. У неопублікованій роботі Л.С.Виготського "Вік немовляти", ми знаходимо таку характеристику соціальної ситуації розвитку дитини: "Залежність немовляти від дорослих створює своєрідний характер ставлень дитини до оточуючої дійсності (і до самої себе), які виявляються в тому, що ці ставлення завжди опосередковані через інших, завжди переломлюються через призму ставлень з іншою людиною". Таким чином, ставлення дитини до дійсності і до себе виявляються з самого початку соціальним ставленням [9].

Численні дослідження ставлень дитини і дорослого на першому році життя (Ш. Бюлер, А.Валлон, М.П. Денисова, М.Ю.Кістяковська, С.Фаянс, Н.Л.Фігурін, Ф.І.Фрадкіна показують, що в цей період встановлюється найбільш тісний зв’язок дитини з дорослим і дорослі стають центральним моментом любої ситуації, в яку потрапляє немовля. Протягом цього періоду зв’язок не послаблюється, а, навпаки, ще й підсилюється і набуває нових, більш активних форм. Не менше значення у формуванні ставлення дитини до себе відіграє на цьому віковому етапі розуміння слів дорослої людини, виконання перших різноманітних дій з предметами, спроби ходьби тощо.

В ранньому віці, коли дитина не усвідомлює себе як окрему від оточуючих істоту, ставлення до себе складається через ставлення дорослих. Дитина значно раніше починає відчувати себе любимою або знехтуваною, але потім лише набуває здатності і засобів когнітивного самопізнання. Відчуття "який я" формуються раніше, ніж "хто я". Материнське ставлення – прийняття, прив’язаність, схвалення стає першим соціальним дзеркалом для свідомості дитини. Поведінка батьків, їхня установка дуже важливі для розвитку дитини, тому що викривлення розвитку зустрічаються не тільки у тих дітей в ранньому дитинстві, які були розлучені з матір’ю, але й у тих, хто відчував вплив неправильних батьківських установок.

Дослідники немовлячого і раннього віку говорять про те, що вже на першому році життя дитини під впливом спілкування з дорослим починається формування активної позиції дитини в оточуючому світі, яка проявляється у високому рівні ініціативності, яскравої емоційності, допитливості у ставленні до людей і предметного світу, в позитивному самовідчутті як суб’єкта у ставленні до себе. Ця активність виступає як перед особистісне утворення.

Загальне позитивне ставлення до себе як суб’єкта емоційного спілкування у немовлячому віці змінюється ставленням до себе як суб’єкта предметно-практичної діяльності у ранньому віці. Таке ставлення ще не є усвідомленим [1].

Під кінець третього року життя відбувається "відокремлення" дитини від інших людей і усвідомлення власних зростаючих можливостей і здібностей. Оцінка своїх вчинків стає можливою тільки на основі порівняння своїх вчинків, якостей з можливостями, вчинками, якостями інших, але порівняння спочатку стосується не особистісних якостей, а зовнішніх атрибутів. Поступово змінюється предмет оцінки. Суттєвим зрушенням у розвитку особистості молодшого дошкільника є перехід від предметної оцінки іншої людини до оцінки її особистісних якостей. Засвоєння норм і правил поведінки стає тою міркою, якою користується дитина в оцінці інших людей.

1.3. Особливості формування самосвідомості в період дошкільного дитинства

Після проходження кризи трьох років, на якій ставлення до себе переломлюється через успішність в досягненні результату в предметно- практичній діяльності, основним джерелом його (до 5,5 років) продовжує виступати досвід в продуктивній діяльності. З 5,5 років у сферу ставлень дитини до себе проникає досвід взаємовідносин із ровесниками і дитина починає дивитися на себе їхніми очима. В 5,5-6 років дитина перестає зв’язувати самоставлення зі своїми успіхами-неуспіхами в продуктивних видах діяльності. До 7 років думка оточуючих людей (ровесників, вихователів) безпосередньо визначає ставлення дитини до себе. Знання про себе і свою самостійність дитина отримує через оцінку своєї успішності іншими людьми. Механізми зміни орієнтиру з предметної діяльності на взаємини з іншими людьми виступає зміна форми спілкування. Оцінки думок людей стосуються не діяльності дитини, а її самої як особистості і орієнтують дошкільника на сприйняття і оцінку оточуючих в тій же якості. Стосовно інтеріорізованої дитини, ці оцінки починають виступати критерієм її власної самооцінки.

Результати роботи В.Г.Щур з дослідження загального ставлення до себе дошкільників 5-7 років показали, що більша кількість дітей оцінювали себе позитивно і виявили тенденції до завищення прогнозування своїх можливостей, що на думку А.І. Силвестру є віковим феноменом [4].

Таким чином, до початку старшого дошкільного віку дитина має певну думку, яка обумовлена зі ставленням до себе, і дитячо-батьківськими відносинами в ранньому дитинстві, успішністю і неуспішністю діяльності в ранньому і молодшому шкільному віці.

Дошкільнику найважче дати собі загальну оцінку. Малюки і дошкільнята середнього дошкільного віку взагалі не можуть судити про себе поза конкретною ситуацією чи якимось вчинком. У старших дошкільників з’являються ствердження "Я-слухняний", "Я-веселий". Проте подібні заяви здебільшого відбивають думку дорослих. Дати собі загальну оцінку в цьому віці діти, як правило, не можуть.

Резюмуючи сказане, можна стверджувати, що ставлення до себе виникає в історичному ряді послідовностей (ставлення до себе як до суб’єкта емоційного спілкування; як до суб’єкта предметної діяльності; ставлення до себе як до суб’єкта спілкування, як результат якісних перетворень самосвідомості й активної позиції дитини і як основа для подальшого формування суб’єктності). Процес формування особистості в онтогенезі можна уявити у вигляді послідовних змін суб’єктів різних діяльностей. Дане положення конкретизує ідея Д.Б.Ельконіна про суть і роль ведучої