Постає питання: що ж таке дисфункціональна родина та як можна визначити її психологічний клімат? Відповідь може бути такою: це родина, яка не забезпечує особистісного зростання кожного із своїх членів. Це ригідна система, що намагається зберегти стереотипи взаємозв'язку між елементами своїх підсистем та іншими системами незалежно від зміни умов. В результаті цього часто блокуються актуальні потреби найслабшої ланки родини – дитини [5].

Нині загострюється така суспільна проблема: дитині з раннього віку постійно бракує повноцінного досвіду позитивних та просторово близьких емоційних контактів з іншими людьми (передусім - з матір'ю).

В контексті цієї розвідки важливо відзначити, що для повноцінного психічного розвитку дитини необхідно, аби всі її контакти з зовнішнім оточенням, як і в будь-якій системі, що саморозвивається і самоврегульовується, носили переважно діалогічний, відкритий (нехай і напружений) характер взаємозв'язку на всіх етапах, всіх рівнях у багатовимірній системі психічного регулювання (за Б. Ананьєвим — індивідному, особистісному, суб'єктивному тощо). Г. Ковальов наголошує, що лише відкритий діалог може забезпечити оптимальне, збалансоване налаштування контурів зовнішнього і внутрішнього регулювання (саморегулювання) системи психічної організації людини за рахунок активного обміну інформацією та енергією із зовнішнім середовищем [З].

Можна виокремити три основні фактори, що визначають формування моделі світу на самому початку життя дитини.

Перший фактор - вплив "дорослої культури", активними провідниками якого є батьки.

Другий фактор - особисті зусилля дитини, які проявляються в різних видах її інтелектуально-творчої діяльності.

Третій фактор - вплив дитячої субкультури, традиції якої передаються від покоління до покоління; вони надзвичайно важливі в психічному та загальному розвитку дитини.

Отже, значення внутрішньосімейних відносин у психічному розвитку й становленні індивіда зумовлене як тим, що вони є першим специфічним прикладом суспільних відносин, з якими зустрічається людина від моменту народження, так і тим, що в них ніби фокусується і відтворюється в мініатюрі все розмаїття суспільних відносин, а також створюються можливості для раннього прилучення дитини до їх системи.

Внутрішньородинні відносини реалізуються лише у формі міжсосбистісних стосунків у процесі безпосереднього спілкування.

Міжособистісне спілкування - один із соціально-психологічних механізмів розвитку особистості. На думку Л. Анциферової, багатоаспектність спілкування з іншими (шляхом передачі досвіду і засвоєння різних моделей поведінки) - провідний фактор розвитку в онтогенезі. Саме в процесі спілкування з дорослими дитина набуває навичок мови і мислення, предметних дій, опановує основи людського досвіду, пізнає і засвоює правила людських взаємостосунків, притаманні людям властивості, прагнення, ідеали. В процесі спілкування з дорослими відбувається те, що можна назвати явищем "розпредмечування" людини і оволодіння на цій основі людським ставленням до світу, бути здатним мати власну думку про події тощо.

Т. Рєпіна припускає зв'язок між спілкуванням і уявою в ранньому дитинстві, виходячи з того, що процесом спілкування дитина стимулюється до вивчення середовища.

Важливо відзначити, що коли на першому році життя для малюка основним об'єктом пізнання є дорослий, то на другому - третьому році, у зв'язку зі зміною провідної діяльності, дорослий стає прикладом правильних дій з предметами, які дозволяють відкривати в них властивості, недоступні для дитини без контактів з дорослими. Спілкування з дорослими вимагає від дітей і вирішення пізнавальних завдань. Тому можна припустити, що воно зумовлене розвитком і більш загальної здатності оперувати образами предметів матеріального світу "в умі", у внутрішньому плані.

Що стосується спільної предметної діяльності дитини з дорослими, то відомо, що дитину дуже цікавлять іграшки, які можуть бути використані в процесі спілкування, бо, поряд зі схильністю до обстеження предметів, діти за допомогою дорослих (а потім і самостійно) люблять поєднувати різні предмети та їх частини в нові комбінації, переносити одні й ті ж дії на різні предмети, замінювати один предмет іншим. Для дітей, які мають вищий рівень спілкування з дорослими, властива й розвиненіша предметна діяльність з елементами уяви і креативності. Отже, здатність до побудови початкових образів уявлення має свої джерела в ранньому дитинстві. Механізмом впливу і взаємозв'язку спілкування і уяви дитини можна вважати розв'язання комунікативних завдань, що належать до рівня ситуаційно-ділової форми спілкування. Вони вимагають від неї поглибленого спостереження за дорослим, чуттєвої реакції на оцінку ним її дій і потреби відтворювати ці дії.

Батьки користуються багатьма засобами впливу на розвиток дитини: залежно від ситуації, від самої дитини, її поведінки в конкретний момент, від культури, до якої належить родина.

Щоб теоретично обґрунтувати, який стиль батьківського впливу найсприятливіший для психічного розвитку дитини, слід хоча б коротко охарактеризувати кожен з них.

Багато дослідників вважають корисним опис стилів батьківської поведінки, виконаний Д. Бомринд, яка виокремила три типи батьківського контролю: авторитетний, авторитарний і ліберальний.

Авторитетні батьки поєднують високий ступінь контролю з теплотою і підтримкою зростаючої автономності дітей. Хоча такий стиль і обмежує поведінку дитини, до неї доводиться зміст і причини цих обмежень. Водночас батьки завжди готові вислухати думку чи заперечення дитини.

Авторитарні батьки суворо контролюють поведінку дітей, примушують їх неухильно дотримуватися встановлених правил. Вони зазвичай стримані у стосунках з дітьми. Всі прагнення дитини добитися незалежності від таких батьків можуть виявитися для неї вкрай фруструючими.

Ліберальні батьки майже зовсім не обмежують поведінку дітей. За Д.Бомринд, вони ставляться до дітей з сердечністю, з душевною теплотою, приймають їх такими, як вони є.

Е. Маккобі і К. Мартін виокремили четвертий - індиферентний стиль батьківської поведінки. Він характеризується низьким рівнем контролю