При поглиблення девіацій, а також коли поведінкові види починають приймати антигромадський характер і відображати активну деструктивну спрямованість, що становить загрозу для людей і порушення правових норм, говорять про девіантну поведінку.

Девіантна поведінка підрозділяється на дві групи:

Поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров’я, тобто наявність у людини явної або схованої психопатології. Цю групу, по-перше, складають особи, яких умовно можна віднести до третьої зони характерів, тобто астеніків, шизоїдів, епілептоїдів і інших психічно ненормальних людей. По-друге, до цієї групи примикають особи з акцентуйованими характерами, що теж страждають психічним відхиленням, але в межах норми [3,83].

Поведінка, що відхиляється норм людського гуртожитку і, що виявляється в різних формах соціальної патології – пияцтві, наркоманії, проституції та інше. Подібний вид девіантної поведінки виражається у формі провин або злочинів. Якщо ці провини не значні і не приносять великої шкоди суспільним відносинам, то особи, що їх скоїли піддаються покаранням трудового чи адміністративного права. Правовиховні органи в особі міліції і судових органів застосовують до девіантів заходи примусового характеру ( адміністративний арешт, штраф та інше ), а соціальні і медичні служби здійснюють з ними комплекс заходів для соціальної і психічної адаптації.

Якщо девіант вчиняє злочин, то таке діяння кваліфікується за нормами законодавства тому злочинність як, вид девіантної поведінки в основному визначається юриспруденцією, а аморальна поведінка вивчається соціологією, психологією, психіатрією й іншими науками.

Якщо на відхилення в характері накладається хворобливі переживання з негативними емоційним знаком, то формується комплекс неповноцінності і як наслідок необхідність у штучних компенсаторах – алкоголі, наркотиках, агресивній поведінці.

Відхилення в поведінці підлітка – це результат педагогічної занедбаності і неспиятливого навколишнього середовища. І як результат – реакції протесту, непокора, брутальність, втеча з дому через образу.

Та, чи інша дитина може виявитися важкою зовсім не в силу якого – небудь дефекту зокрема, а навпаки – через складність і багацтво своєї натури: сильні і

талановиті натури розвиваються найчастіше дуже бурхливо, а з іншого боку – помірність і акуратність, наскільки милі серцю багатьох педагогів, не завжди говорять про щонебудь цінне в духовнім відношенні. Як раз, у всіх галузях життя дуже часто були горем для батьків і вихователів і предметом їхнього розпачу досить прочитати біографії наших багатьох видатних письменників і суспільних діячів, щоб багатьох з них віднести до числа важковиховуваних.

Замість терміна „важковиховуваних” прийнятого в широкому значенні цього слова, соціальні педагоги Ю.Василькова і Т.Василькова вживають вираз „відхилення від норми” і виділяють наступні його види:

Субнормність або дефективність;

Супранормність або підвищена обдарованість натури;

Денормність або відхилення від норми у вузькому значенні цього слова. За своїм походженням відхилення від норми може бути двояким:

Екзогенним, коли воно відбувається під впливом зовнішньої обстановки і йде від периферії психіки до її ядра.

Ендогенним, коли воно є результатом якої – небудь органічної особливості душевної або нервової природи людини.

Розглядаючи з цього погляду різні типи відхилення від норми, ми можемо відзначити наступні типи характерів, який кожний з них вимагає особливого до себе підходу, особливого типу виховання.

Уявімо собі дитину цілком здорову в духовному відношенні, що не ухиляється у відношенні обдарованості ні нагору, ні вниз від норми, потенційно, так сказати, цілком нормальну дитину і припустимо, що зовнішні умови вплинули на його розвиток; ми будемо тоді мати випадок езогенної деформації особистості дитини, де можуть бути; псування моральної сторони носить лише поверхневий тимчасовий характер ( пропуски уроків, паління, дрібне хуліганство ), тобто те, що тимчасово трапляється із усякою нормальною дитиною. Це від педагогічної занедбалості, тобто від занедбаності у відношенні виховання і навчання. Це відноситься до денормності:

цілком здорова і нормальна у нервовопсихічному відношенні дитина з екзогенною деформацією психіки, але настільки глибокою і упорною, що вона відобразилась не тільки на периферії психіки, але і на здоровому її ядрі, повідомивши їй дефективні звички і схильності – злодійство, бродяжництво, пристосуватися до вуличного життя йому допомогло загальне здоров’я психіки – адже він має досить розвинений інтелект, уміє ставити цілі і домагатися його здійснення, він володіє собою, діяльний, енергійний і урівноважений у прояві своїх емоцій.

В.Кудрявцева дає таке визначення девіантній поведінці як: „Соціальні відхилення в сфері індивідуальної поведінки є вчинки конкретних людей, що забороняються нормами права, моральності, правилами гуртожитку”. У цьому визначенні девіантності припускається порушення будь-яких соціальних норм ( карних, правових, моральних ) незалежно від того, чи мають вони тендецію переростати в злочинну поведінку чи ні. І.Кін істотно порушує границі девіантної поведінки включаючи пияцтво, уживання наркотиків, агресивність, здатність привести людину до протиправних дій.

Істотним показником девіантної поведінки виступає відхилення в ту чи іншу сторону з різною інтенсивністю і внаслідок різноманітних причин, від поведінки,

яка визначається нормальною. Нормальна або гармонічна поведінка характеризується:

1. Збалансованістю психічних процесів ( на рівні властивостей темпераменту, типу вищої нервової діяльності ).

2. Адаптивністю та самоактуалізацією ( на рівні характерологічних особливостей ).

3. Духовністю ( на особистісному рівні ).

Так як норма поведінки базується на цих трьох основних характеристиках, так і аномалії та девіації засновані на змінах, відхиленнях і порушеннях цих характеристик.

Для того, щоб оцінити типи девіантної поведінки, необхідно з’ясувати від яких саме норм суспільства вони можуть відхилятися.

Норма – це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що розділяє група та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки