Маніпуляція свідомістю як спосіб ведення війни

Природнім середовищем існування людини є суспільство. У ньому людина реалізує себе як особистість, здійснюється її призначення, у повному обсязі виконуються життєві функції. Будучи ж вирваною зі свого природного середовища, людина гине як homo sapiens – Робінзон не є учасником цивілізаційного процесу, якщо не повертається до цивілізації, а розвиток цивілізації – це процес вдосконалення людини як виду.

У процесі власне цього розвитку утворились кілька ширших концепцій побудови суспільства, які ми звичайно називаємо цивілізаціями та доволі багато дрібніших національних концепцій. Усі вони в той чи инший спосіб взаємодіють між собою, конкуруючи, співпрацюючи, зливаючись та утворюючи нові суспільні об’єднання чи гинучи – або внаслідок конкуренції, або внаслідок власної нежиттєздатности. Дотеперішній перебіг історії свідчить, що суспільні конфлікти так чи інакше вирішуються війною, і, незважаючи на тисячолітні зусилля миротворців (протягом останніх століть узвичаєно назву “пацифіст”), цю історію очевидно, доведеться спроектувати і в майбутнє. Однак, з розвитком цивілізації технології розв’язання конфліктів удосконалюються, і XX століття продемонструвало, яких фантастичних результатів можна досягти, поєднуючи знання про закони розвитку суспільства, закони циркуляції у ньому інформації із розумінням того, що суспільство є явищем насамперед інформаційним, що нематеріяльна ідея, нематеріяльний суспільний договір (не завжди, до речі, зафіксований документально) мають значно більше значення для тривкости суспільства, аніж чинники матеріяльні. Але для того, щоб впровадити в практику нові підходи до технології ведення національно-державних конфліктів була необхідною ще одна передумова – усвідомлення державними діячами того, що для окремої особи і суспільного організму час тече з різною швидкістю, що реалізацію свого плану автори можуть і не побачити. Звичайно, потрібне було ще переконання, що нові технології ведення воєн – річ така ж реальна, як і атомна бомба. Проте, якщо державний діяч не є випадковою фіґурою на своїй посаді, то він з досвіду (а то й за освітою) поєднує знання соціології, історії та економіки, і для нього зрозуміти, внаслідок яких дій та чи инша держава може бути доведена до занепаду впродовж покоління чи двох простіше, ніж зрозуміти принцип дії уранової бомби.

Від часу доктрини Монро до шахівниці Бжезінського минуло доволі багато часу, щоб державно-політичні еліти провідних країн світу почали мислити технологіями суспільно-історичної інженерії. (Те, що згадані дві точки відліку пов’язані з розвитком американської політичної думки зовсім не означає, що лише США розвивали у себе цю галузь знання про суспільство, це всього лише демонструє, що американська школа є більш відкритою ніж инші). За цей проміжок часу в світовій історії було достатньо спроб ефективного застосування маніпуляції суспільною свідомістю для досягнення більших чи менших політичних перемог, але два приклади вражають. Один – це зупинка глобальної експансії Німеччини через нав’язування суспільній свідомості думки про можливість перемоги у разі конфронтації цієї держави із рештою світу.

У цьому випадку некоректно говорити про внесення ідеології в суспільство ззовні – очевидно, що ідеологія нацизму виникла і розвинулась у німецькому суспільстві, ображеному на цілий світ за Версальський договір. Але цілком коректно говорити про заохочення аґресора до конфлікту, прикладом чого є вся міжвоєнна історія европейської дипломатії. Спочатку іґнорування мілітаризації Руру, потім іґнорування аншлюсу, нарешті “подарунок” Чехії фюреру – які ще кроки необхідно було зробити англійській дипломатії, щоб переконати керівництво Райху в правильності обраного шляху? Теза про заанґажованість у цей випадок саме англійської дипломатії має право на існування не лише тому, що Британія була країною, найбільш зацікавленою в зупинці німецької експансії. Дослідження Міхаеля Лібіґа “Стратегічний контекст сучасного ірреґулярного ведення воєн” наочно показує, наскільки далекогляднішою у плануванні майбутнього є позбавлена забобонів щодо правил міждержавної боротьби англійська еліта, яка у своєму розумінні перебігу історичних процесів стоїть на щабель вище від инших національних еліт Европи. Зіштовхнути Німеччину зі світовими потугами і на кілька поколінь вивести її з кола державних націй, здатних впроваджувати власні концепції облаштування світу – із цим завданням англійська еліта впоралася блискуче, і досягти цього вдалося, навіюючи німецькому суспільству впевненість у правильності хибних концепцій національно-державного проводу. Згадаймо, що в 1932-33 рр. націонал-соціялістична партія не мала беззаперечної підтримки в суспільстві – сім мільйонів виборців голосували у березні 1933 р. за соціал-демократів, шість – за католицьку центристську партію і п’ять – за комуністів, але політика послідовного непротивлення мілітаризації Німеччини та її аґресії переконали значну частину німців у месіянстві свого фюрера, а оточення вождя – у правильності його концепцій розвитку держави. Результат руху цілої нації хибним шляхом відомий. Та був ще один результат, на який навряд чи розраховували розробники плану елімінації Німеччини: незважаючи на всі аґітаційні зусилля сіоністського руху, до війни євреї Европи не були надто схильні покидати обжиті домівки і їхати творити власну державу. Після Голокосту питання доцільности створення Ізраїлю стало для євреїв бездискусійним.

Иншим прикладом, у якому бачимо комбінацію кількох концепцій маніпулювання суспільною свідомістю, є історія жовтневого перевороту 1917 року в Росії та його наслідки. Не є таємницею, що цей переворот готувався німецькими спецслужбами, і вочевидь, що розробники дуже доброго тактичного пляну не передбачили далекосяжних наслідків інфікування російського суспільства такою месіянською ідеологією, як комунізм. Фінансуючи діяльність більшовиків та переправляючи Леніна у Швецію в запломбованому вагоні, німецька розвідка не зрозуміла, що вона закидає в російське суспільство носія універсального ідеологічного віруса, і