На нашу думку, важливим фактором розвитку творчих здібностей є така загальна характеристика материнсько-дитячих стосунків, як „стійкість – нестійкість”. Д. Саймонтон, зокрема, вважає максимально сприятливою для розвитку творчих здібностей соціально і політично нестабільне середовище. Нерегламентоване середовище з демократичними відносинами і наслідування дитиною творчої особи необхідні для розвитку креативності. Але слід зауважити, що негармонійні емоційні стосунки в родині сприяють емоційному відчуженню дитини від, як правило, нетворчих батьків, що не стимулює розвиток креативності. Навпаки, сприятливою є підвищена увага до здібностей дитини, ситуація, коли її талант стає організуючою засадою в родині. Як доказ можна навести приклади з життя багатьох видатних вчених, котрі підкреслювали, що мали щасливе дитинство. У них рано розпочалась наукова кар’єра, фахове зростання відбувалось без істотних зривів. Подальша ж доля креативів складається залежно від умов середовища та загальних закономірностей розвитку творчої особистості.

Необхідно виокремити основні ознаки психологічного клімату, які позитивно впливають на розвиток креативності:

1) вимогливість членів родини одне до одного, але водночас і висока міра довіри;

2) вільне висловлювання думок при обговоренні питань, що стосуються всієї родини, а також здатність прийняти точку зору іншого;

3) ділова, але доброзичлива критика;

4) брак надмірного тиску дорослих на дітей, надання дитині права самостійно приймати важливі для неї рішення;

5) достатня інформованість членів родини про події, що відбуваються навколо.

На нашу думку, для розвитку креативності оптимальним є середній рівень опору середовища і заохочення таланту; заборони, „табу”, соціальні шаблони тільки блокують її виявлення [6].

Аналізуючи відповідну літературу, ми з’ясували, що однією з особистісних властивостей творчої людини є підвищена здатність до поленезалежної поведінки. Вважаємо, що поява відчуття автономності є значним моментом у психічному розвитку особи. Відчуття ж її зароджується в ситуації терпимості членів родини одне до одного, до поглядів, прагнень чи ідеалів інших тощо.

Заохочування до автономної поведінки особливо важливе для дітей у віці від одного до трьох років. Потреба у такій поведінці на якийсь момент стає провідною. Дитина постійно вдосконалює її, вступаючи в нові відносини із значними близькими та іншими людьми. Оточення, у свою чергу, має сприяти процесові становлення автономності дитини: демонструвати можливості власного тіла, способи управління ним, допомагати закріпити дії самообслуговування тощо. Коли дитина спромагається виконати щось самостійно, то набуває почуття самоконтролю і впевненості. Якщо ж вона постійно зазнає невдач, чує негативну оцінку своїх дій, то починає відчувати сором і сумнів у власних силах. Водночас гіперопіка, брак довіри теж не сприяють розвиткові автономності.

Володіючи особливими можливостями у формуванні емоційного, чуттєвого розвитку дитини, родина тим самим створює передумови для розвитку індивідуальності особи, оскільки ніщо так не виражає її суб’єктивний світ, як почуття. Іншими словами, внесок родини в емоційний розвиток особистості унікальний.

Підсумовуючи, слід зазначити, що психологічний клімат родини є надзвичайно важливою умовою психічного розвитку дитини. Адже родина – це перше середовище, в якому опиняється дитина від моменту народження. Саме стосунки з найближчим оточенням визначають, чи зможе дитина дивергентно мислити, чи складеться вона як особистість.

Література:

1. Ананьев Б. Г. Избранные психологические труды. В 2 т. М., 1980.

2. Социально-психологический климат коллектива / Ред. Евсеева В. И. – М., 1980.

3. Ковалев Г. А. Психическое развитие ребенка и жизненная среда // Вопросы психологии. – 1993. – №1.

4. Лазарев В. С. Проблемы понимания психического развития в культурно-исторической теории деятельности // Вопросы психологии. – 1999. - №3.

5. Психотерапия / Ред. Б. Д. Карвасарского. – СПб.: Питер, 2000.

6. Дружинин В. Н. Психология общих способностей. – СПб.: Питер, 2000.

7. www.politik.org.ua