Проте міжособистісні взаємовпливи можуть приводити і до характерологічних змін. У процесі спільного життя люди не тільки набувають загальних рис, що робить їх схожими один на одного, а й виробляють протилежні характероло-гічні властивості. Так, за даними досліджень, наявність у батька такої риси, як домінантність, спричинює формуван-ня в дитини зворотної риси — пасивності, але домінантність матері позитивно впливає на формування цієї риси в дитини. Загалом закономірність міжособистісних стосунків, що демонструє зближення психологічних рис у людей, на-звано -законом “міжосабистісного уподібнення”, а частковий його прояв - ефект “поляризації” особистісних рис — фор-мується у процесі тривалих стосунків.

3. Типи міжособистісних стосунків

Оцінка міжособистісних стосунків передбачає про-ведення їхньої класифікації. Так, виділяються стосунки зна-йомства, приятелювання, дружби, Коли один з партнерів сприй-має ці стосунки тільки як знайомство, а інший — як друж-бу, то виникає непорозуміння. Тому міжособистісні стосунки можна визначити як взаємну готовність партнерів до певно-го типу почуттів, домагань, очікувань, поведінки. М. Обозов пропонує таку класифікацію міжособистісних стосунків: знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.

Головним критерієм розрізнення міжособистісних сто-сунків є рівень включення особистості в стосунки. У струк-турі особистості виділяють такі рівні: загальновидові, соціокультурні, психологічні, індивідуальні. Найбільше включен-ня індивідуальних характеристик особистості відбувається у дружніх, подружніх стосунках. Стосунки знайомства, прия-телювання обмежуються включенням у взаємодію переваж-но видових та соціокультурних особливостей особистості.

Другий критерій — вибірковість щодо партнерів — можна визначити як кількість ознак, що мають значення для вста-новлення та відтворення стосунків. Найбільшу вибірковість виявляють стосунки дружби, подружні, кохання, найменшу - знайомства. Середня кількість осіб, уведених у стосунки знайомства особистості, 150-500, приятелювання – 70-150, стосунки дружби охоплюють 2-3 особи.

Функції стосунків виявляються в розрізненні їх змісту, психологічного смислу для партнерів. Додатковими крите-ріями розрізнення міжособистіених стосунків є дистанція між партнерами, тривалість та кількість контактів, норми стосунків, вимоги до умов контакту. Загальна залежність тут така — з поглибленням стосунків скорочується дистанція, збільшується частота контактів.

Міжособистісні стосунки е найбільш значущими для осо-бистості Неофіційність, особиста значущість, емоційна на-сиченість становлять основу для впливу міжособистісних стосунків на особистість.

Висновок

Більшість проблем міжособистісних стосунків розглядаються при вивченні предмету "соціальна психологія". Це галузь психології, яка вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, зумовлені фактом об'єднання їх у соціальні групи. Виявляє психологічні закономірності взаємин особистості і колективу, визначає психологічну сумісність людей у групі; вивчає такі явища, як лідерство, згуртованість, процес прийняття групових рішень, проблеми соціального становлення особистості, її самооцінки, стійкості, навіюваності; ефективність впливу засобів масової інформації на особистість, особливості поширення чуток, моди, шкідливих звичок і обрядів. Соціальна психологія має практичне значення для багатьох галузей психологічної науки, у тому числі й медичної.

Вважають, що соціальна психологія як наука виникла у 1908 p.; тоді одночасно у працях англійського психолога У.Макдугалла та американського соціолога Н.Росса з'явився термін "соціальна психологія".

Знання основ соціальної психології зробить легшим для керівника пошук оптимальних шляхів і способів впливу на поведінку як окремої особистості у складі групи, так і групи в цілому. Відсутність таких знань, як правило, призводить до суб'єктивізму в управлінській діяльності.

Соціальна спільність людей може бути представлена великими і малими групами. Вони є не лише показниками чисельності колективу, але й об'єктами соціальної психології з певним набором ознак і властивостей.

Велика група — це кількісно не обмежена умовна спільність людей, виділена на основі певних соціальних ознак.

До великих груп відносять класи, нації, народності. Цс об'єкти, що вивчаються соціологами, етнографами, політологами.

Мала група характеризується невеликою кількістю контактуючих індивідів, об'єднаних спільними цілями або завданнями.

Великі та малі групи можуть бути реальними та умовними. Реальні групи - об'єднання людей на основі реальних стосунків (ділових, особистісних). Умовні групи -об'єднанння людей на основі певної умовної ознаки (вік, стать, національність).

До класифікації груп включають також мікрогрупи (діади, тріади). З урахуванням суспільного становища групи поділяють на формальні та неформальні, за рівнем розвитку - на колективи (високий рівень),корпорації, асоціації та дифузні групи (низький рівень). За значущістю особистості групи поділяються на референтні {високий ступінь впливу) та групи належності.

Дещо відокремленим предметом вивчення як соціальної психології, так і інших дисциплін (кримінології тощо) є група - безструктурне скупчення (натовп) людей, які не мають чітко усвідомлених спільних цілей, але зв'язані одне з одним подібністю емоційного стану і спільним об'єктом впливу.

Натовп поділяють па чотири види: оказіональний - складений із людей, втягнутих у натовп з цікавості ; конвенціональний – ґрунтується на цікавості до якоїсь розваги; експресивний – тут підґрунтям є загальне вираження ставлення до певної події; діючий натовп, який поділяють на агресивний, панічний і повстанський.

Використана література

Андреева Г.М. Социальная психология. – М., 1980.

Бодалев А.А. Восприятие и понимание человека человеком. – М., 1982.

Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений. – К., 1990.

Петровский А.В., Шпалинский В.В. Социальная психология коллектива. – М., 1998.

Психологія: Підручник / за ред. Ю.Л.Трофімова. – К., 2000.

Юсупов И.М. Психология взаимопонимания. – Казань, 1991.