· релаксація – за певних умов середовища та внутрішнього стану розслаблення тіла з метою зосередження на психологічних проблемах, перенесення психічної активності з зовнішнього світу на внутрішній;

· диспут, або обмін думками, доведення (аргументування) власної точки зору, вислуховування опонента, пошук і узгодження різноплановості висловлених думок з певною метою;

· лекції (міні-лекції) – систематизована й аргументована інформація з певного конкретного питання;

· домашні завдання – серія вправ для закріплення “матеріалу” в сімейних умовах з урахуванням зовнішніх особливостей родини та внутрішнього стану особи;

· характеристика – усна або письмова форма фіксації відповідно до поставленого завдання певних особливостей (психофізичний профіль, рівень психічного розвитку, їх відповідність прийнятій культурній нормі; якості психічних функцій, темпераменту, характеру, волі; успішність досягнення мети тощо);

· звіт – особистісний та груповий контроль результатів психолого-педагогічної роботи;

· аналіз (рефлексія) – розумова і мовленнєва фіксація і пояснення того, що відбувається.

Крім того, вивчення ставлення сімей до освіти розумово відсталої дитини відбулося протягом 2002 року в рамках проекту, який підтримав міжнародний фонд „Відродження”. На запитання анкети відповіли 150 осіб, з них 80 – батьки дітей-інвалідів, решта – спеціалісти та молодь. На запитання про зайнятість таких дітей 66 % опитаних відповіли, що їх треба вчити.

На сьогодні спеціалісти (дефектологи, олігофренопедагоги) опанували методики діагностики, корекції, розвитку розумових вад й успішно їх застосовують [2; 3]. У школах-інтернатах та спеціальних закладах (наприклад, спеціальній загальноосвітній школі „Надія” Солом’янського району, приватній „Школі життя” Деснянського району м. Києва), в деяких громадських організаціях (благодійне товариство „Джерела”, спілка матерів розумово відсталих осіб „Сонячний промінь”, „Рід”) організовані догляд, зайнятість і шкільне навчання дітей та дорослих з розумовими вадами. Навчання це досить своєрідне, бо для зниженого інтелекту надто складними, частіше й зовсім недоступними є шкільні програми. Тому на часі зміна погляду на зміст освіти дітей-інвалідів, особливо з помірною та важкою розумовою відсталістю. Для них важливим є прищеплення навичок самообслуговування, елементарна орієнтація в просторі та часі, знання координат домівки та дороги до неї, етики поведінки, самооборонні вміння. Дорослі з найближчого оточення (батьки, доглядальники, вчителі) мусять потурбуватися про зайнятість такої дитини протягом активного часу – певний режим виконання життєзабезпечувальних дій, побутове вправляння, обмежено корисна праця, змістовний відпочинок. У такий спосіб розумово відстала дитина призвичаюється до суспільнобажаної поведінки з метою власного особистісного розвитку й востребуваності оточенням.

Результати польового спостереження

Розглянемо ставлення батьків дітей-інвалідів з розумовими вадами за напрямками: ставлення до світу, до родини, до дитини, до себе.

Батьки і родичі таких дітей у своєму ставленні до світу, як правило, переходять від почуття образи на всіх за власні переживання страху й безпорадності до активних дій – пошуку будь-яких форм допомоги. Спочатку вони ставлять риторичні запитання на кшталт: “за що мені ця кара?”; “чим я (наша родина) завинив?”; “невже (і чим) погана моя сім’я, наша дитина?”; “що ми зробили не так?” та інші. З часом, залежно від багатьох складових, вирізняються батьки, що продовжують бідкатися, вважають себе знедоленими, скривдженими, не проявляють активності. Інші прагнуть жити повноцінно, знаходять радість, професійно творять і зростають. Деяких випробування підштовхнули на рішучі кроки до власних змін, у більшості випадків за рахунок розвитку дитини. Особливу силу, відповідальність, згуртованість демонструють матері.

Під час пошуку засобів допомоги батьки відкривають світ людей з такими ж проблемами. Проблеми та труднощі об’єднують сім’ї, спонукають до обміну інформацією щодо засобів отримання будь-якої допомоги, допомагають гуртуватися в організації.

Ставлення до родини – власних батьків, сім’ї свого дитинства, свого і подружжя роду за умов народження хворої дитини майже не змінюється. Родичі в більшості випадків є тим оточенням, яке надає першу безпосередню психологічну та економічну підтримку. Їх роль і значення в житті родини з часом зростає. Відповідно до напрямку пошуку причин народження хворої дитини (генетичні мутації, спадковість, вплив екологічних чинників, помилка ранньої діагностики, невправність лікарів-акушерів, порушення біохімічного балансу та духовних законів, травмування, застосування невідповідних ліків тощо) батьки намагаються осмислити те, що з ними сталося, й спрямувати життя родини в певне русло. Ще десять років тому саме родина регулювала „гласність” теми розумової хвороби. Сприймала її найактуальнішою і докладала неймовірні зусилля у лікуванні та вихованні або знецінювала і відкидала (“забувала” про інваліда, його хворобу, негаразди від цього).

Частина батьків не витримує випробувань, здає дітей в інтернат, відмовляється від них задля створення сприятливіших (на думку дорослих) родинних умов для інших (здорових) дітей.

Хвора дитина часто стає офіційним чинником самоусунення батька з сім’ї. Наприклад, у приватній школі для розумово відсталих лише третина дітей-інвалідів має рідного татуся. Залишити сім’ю, кинути жінку з дитиною напризволяще для таких чоловіків не є соціально неприйнятною формою захисту власного життя і благополуччя.

Ставлення до дитини складається з багатьох чинників, які утворюють велике різнобарв’я (“букет”) з пріоритетом або ж паритетом. Серед них суто біологічні складові, такі як стан здоров’я дитини та її батьків, їхній психофізичний статус, оцінка спеціалістами та батьками рівня розвитку й перспектив інваліда. Важливим є економічна стабільність сім’ї, наявність роботи для батьків або одного з них, хоча б середній рівень заробітної плати або пенсії, спроможність вдовольняти потреби дитини (та інших дітей без переваг для інваліда). Певне значення має успішність оволодіння дитиною культурними навичками та життєво-необхідними знаннями; надії та реальні перспективи її розвитку і соціалізації; виховна спроможність усієї родини та зокрема