питання: "як відбувається той або інший психічний рух, що виявляється почуттям, відчуттям, уявленням, мимовільним або довільним рухом, як відбуваються ті процеси, результатом яких є думка" [25, 22-26]. Генетична психологія або, що те ж саме, психологія розвитку, аналізуючи становлення психічних процесів, може спиратися на результати досліджень, виконаних на дітях, але самі діти не складають предмету вивчення генетичної психології. Генетичні дослідження можуть бути проведені і на дорослих людях. Відомим прикладом генетичного дослідження може служити вивчення формування звуковисотного слуху. В спеціально організованому експерименті, в якому випробовувані повинні були підстроювати свій голос під задану висоту звуку, можна було спостерігати становлення здатності звуковисотної відмінності.
Відтворити, зробити, сформувати психічне явище – така основна стратегія генетичної психології. Шлях експериментального формування психічних процесів вперше був намічений Л.С. Виготським. "Вживаний нами метод, – писав Л.С. Виготський, – може бути названий методом експериментально-генетичним в тому значенні, що він штучно викликає і створює генетичний процес психічного розвитку... Спроба подібного експерименту полягає в тому, щоб розплавити кожну застиглу і скам'янілу психологічну форму, перетворити її на рухомий, поточний потік окремих замінюючих один одного моментів... Задача подібного аналізу зводиться до того, щоб експериментально представити всяку вищу форму поведінки не як річ, а як процес, узяти її в русі, до того, щоб йти не від речі до її частин, а від процесу до його окремих моментів" [9].
Серед багатьох дослідників процесу розвитку найяскравіші представники генетичної психології – Л.С. Виготський, Ж. Піаже, П.Я. Гальперін. Їх теорії, розроблені на основі експериментів з дітьми, цілком і повністю відносяться до загальної генетичної психології. Відома книга Ж. Піаже "Психологія інтелекту" – це книга не про дитину, це книга про інтелект. П.Я. Гальперін створив теорію планомірного і поетапного формування розумових дій як основи формування психічних процесів [25, 22-26].
До генетичної психології відноситься експериментальне вивчення понять здійснене Л.С. Виготським.
Дитяча психологія тим і відрізняється від всякої іншої психології, що вона має справу з особливими одиницями аналізу – це вік або період розвитку. Слід підкреслити, що вік не зводиться до суми окремих психічних процесів, це не календарна дата. Вік, за визначенням Л.С. Виготського, – це відносно замкнутий цикл дитячого розвитку, що має свою структуру і динаміку. Тривалість віку визначається його внутрішнім змістом: є періоди розвитку і в деяких випадках "епохи", рівні одному року, тремо, п'яти рокам. Хронологічний і психологічний вік не співпадають. Хронологічний, або паспортний вік – лише координата відліку, та зовнішня сітка, на фоні якої відбувається процес психічного розвитку дитини, становлення її особистості [25, 22-26].
На відміну від генетичної, дитяча психологія – вчення про періоди дитячого розвитку, їх зміну і переходи від одного віку до іншого. Тому, вслід за Л.С. Виготським про цю область психології правильніше говорити: дитяча, вікова психологія. Типово дитячими психологами були Л.С. Виготський, А. Валлон, А. Фрейд, Д. Б. Ельконін. Як образно говорив Д.Б. Ельконін, загальна психологія – це хімія психіки, а дитяча психологія – швидше фізика, оскільки вона має справу з більш крупними і певним чином організованими "тілами" психіки. Коли матеріали дитячої психології використовуються в загальній психології, то там вони розкривають хімію процесу і нічого не говорять про дитину [25, 22-26].
Розмежування генетичної і дитячої психології свідчить про те, що сам предмет дитячої психології історично мінявся. В даний час предмет дитячої психології – розкриття загальних закономірностей психічного розвитку в онтогенезі, встановлення вікових періодів цього розвитку і причин переходу від одного періоду до іншого. Просування в рішенні теоретичних задач дитячої психології розширює можливості її практичного упровадження. Крім активізації процесів навчання і виховання, виникла нова сфера практики. Це контроль над процесами дитячого розвитку, який слід відрізняти від задач діагностики і відбору дітей до спеціальних установ. Подібно тому, як педіатр стежить за фізичним здоров'ям дітей, дитячий психолог повинен сказати: чи правильно розвивається і функціонує психіка дитини, а якщо неправильно, то в чому полягають відхилення і як їх слід компенсувати. Все це можна зробити тільки на основі глибокої і точної теорії, що розкриває конкретні механізми і динаміку розвитку психіки дитини.
1.2. Психоаналітична теорія
У 1930-х роках однієї з найвпливовіших концепцій в області психології розвитку був психоаналіз. При всій відмінності психоаналізу від теорії навчення, він затверджує, що на розвиток особистості дитини надає дія такий зовнішній чинник, як внутрісімейні міжособові відносини [11].
Сформульована Фрейдом теорія психоаналізу значно вплинула не тільки на психологію і психіатрію, але й на всю систему поглядів ХХ ст. Фрейд розвинув свої теоретичні положення, спираючись на досвід лікування пацієнтів-невротиків. В своїх роботах, які він публікував з кінця ХІХ ст. і аж до 1939 р., він підкреслював, що дитячі переживання і установки можуть грати вирішальну роль в подальшому розвитку. Особливого значення він наділяв сексуальним імпульсам дитини і формуванню відчуття любові і схильності до агресії.
Описуючи послідовність етапів особового і емоційного розвитку, Е.Еріксон виділив вісім стадій від дитинства до старості.
1) Довір'я. На першому році життя благополуччя немовляти цілком знаходиться в руках інших людей. Якщо про нього добре піклуються, у нього формується т. з. "базисне" довір'я до інших людей.
2) Автономія. Коли дитина набуває здатність пересуватися і контролювати природні відправлення, вона повинна навчитися використовувати свої нові можливості. При сприятливих обставинах у дитини розвивається самостійність і відчуття автономії і незалежності.
3) Ініціативність. Енергійна дитина в пізньому дошкільному віці повинна