Один з піонерів політичної психології Дж. Пост майже сорок років керував спеціальним відділом американської розвідки. Там створювали психологічні портрети перших осіб багатьох держав. Зокрема, Дж. Пост, визнаний одним з найкращих аналітиків ЦРУ, ретельно вивчав промови, інтерв’ю, біографію та політичні рішення Хусейна. Вони не давали підстав вважати диктатора божевільним, хоча самоатестація “я – останній арабський герой” наводить на певні роздуми.

Вчинки Хусейна “цілком адекватні”, а діагноз, який ставить Дж. Прост, зветься “хворобливим нарцисизмом”. Не випадково ця хвороба особливо поширена серед амбітних політиків й інших країн.

“Всі ми родом з дитинства”. Іракський диктатор не виняток. Під час вагітності матері вмирають майже одночасно батько і старший брат Саддама. У стані депресії мати зробила кілька спроб самогубства та аборту. А після народження сина певний час не бажала його бачити. Вітчим дуже жорстоко ставився до пасинка. І через роки той сформулює основний життєвий принцип: “Ніхто і ніколи більше не зможе тиснути на мене”. Деякий час Хусейна виховував дядько, який і прорік улюбленому племіннику велике майбутнє.

Дж. Пост вважає Хусейна людиною вкрай вразливою, не здатною сприймати будь-яку критику на свою адресу. Такі особи постійно конфліктують, борються з оточуючим світом. Вони — своєрідна і переконлива ілюстрація до тези: перемагати легко інших, але тільки не себе. Справедливість для людей, подібних Хусейнові, поняття абстрактне і односпрямоване. На добро треба гідно відповісти добром, на зло — справедливістю. Це твердження Конфуція для диктатора ніколи не стане аксіоматичним. Хусейн не страдник, сенсом його життя є не нажива, а влада та її публічна реалізація. Від неї він ніколи не відмовиться, а заради збереження піде на все, використає навіть зброю масового знищення. Такого висновку дійшов Дж. Пост.

Невміння вдосконалювати умови життя спонукає до прикрашування його, пошуку благозвучних назв. Звідси потяг до пишних свят, торжеств. У того, хто не враховує сутності слів, часто виникають ілюзії. Йому здається, що власні аргументи безпрограшні, вони не потребують розгорнутих доказів. Так, один з популярних аналітиків переконаний, що в Україні, на відміну від Росії, політика є – через неоднозначність суспільних процесів. Виходить, нам пощастило, оскільки знову живемо “в цікаві часи”?

У перехідний час особливо помітна інфляція слова, знеціненого демагогією і комерціалізацією буття. А численні непорозуміння, протиріччя, конфлікти справді обумовлені неспівпаданням понять і явищ з їх назвами, первинним значенням слів. Так, вже звично, з пафосом говоримо, що діти – наше майбутнє. Хоча, якщо бути точним, наше майбутнє – старість, а дитинство – наше минуле. Нинішні ринкові реформи викликають негативне ставлення з багатьох причин. Не остання — формування у нас не ринку, а того, що дуже нагадує безладний базар. Його особливостями вважаються неконкурентний тип поведінки і прагнення до монополії шляхом змови, знищення суперника, ставка на надприбутки завдяки створенню дефіциту товарів, акцент не на виробництво, а на посередницько-спекулятивну діяльність, зв’язок з корумпованим чиновництвом. Численні пільги, спецзабезпечення і спецвідпочинок, мерседеси в ролі членовозів, усвідомлення, що від нас нічого не залежить — рудименти соціалізму, несумісні з ринковими відносинами. Глава Адміністрації Президента України В. Медведчук вимушений був зізнатися, що слово відповідальність не має у нас природнього смислу. І тому відповідальним працівником називають того, хто, завдяки високому службовому становищу, не несе жодної відповідальності („Киевский регион”, 22 – 28 травня 2003 року). Ось чому міжнародні комісії кілька разів відмовлялися надати нам статус країни з ринковою економікою.

Щось подібне відбувається і з демократичними перетвореннями. Необережне жонглювання поняттями “демократія”, “приватизація” дискредитувало їх у масовій свідомості. Виникли новоутворення: демократура, демократизатор (зброя міліціонерів), прихватизація. Звичайно ж, з’явилися анекдоти. Наприклад, один з них звучить так: різниця між демократією і демократизацією така, як між каналом і каналізацією.

Демократичною вважає свою країну кожен десятий українець. Тому, напевно, навіть не радикальні журналісти розмови про демократію, реформи, стабільність, добробут сприймають не інакше, як словоблуддя. Демократія — не тільки влада народу, рівність усіх перед законом, але й готовність правлячої меншості до компромісу, діалогу з опозицією, свобода волевиявлення. Але цього не гарантує навіть Основний Закон України, окремі положення якого залишились лише зафіксованими на папері добрими намірами. Ось чому громадяни в побуті не забувають прислів’я: “З сильним не борися, з багатим не судися”.

Соціалізація населення, як і за радянських часів, відбувається переважно на кухнях: більше 80 % людей не схильні до активної громадської діяльності. Почуття гумору, виховане століттями терпіння при доланні життєвих труднощів, і плекана надія, що всі “воріженьки” згинуть, „як роса на сонці”, — все це сказано про українців. В останні десятиліття вони звикли до обману, байдужості з боку влади, стомилися від агресії, мріють про те, „щоб тільки не було війни”.

Приватизоване правосуддя знову вчить боятися всіх і всього. Скажімо, справа Ю. Тимошенко розглядається вже кілька років під гаслом “арештувати не можна звільнити”, де кому остаточно ніхто не може поставити. А лох (слово нове і досить активне в побутовій мові) хоче вірити комусь одному, допомагати страждальцеві („День”, № 240, 2002 рік). Так склалося: лох — “людина добра і