Аксіомою стало висловлювання: “Громадянське суспільство потребує від влади прозорості та відповідальності”. Водночас гучні декларації щодо наявності свободи слова та прозорості політики, здається, не тільки остаточно поховали надію дійти до більш-менш чіткого уявлення про ці поняття, але й витіснили багатьох журналістів, представників інтелігенції у лави опозиції. Прозорість і темники для журналістів (останнє підкреслене слово не має аналогів в іноземних мовах) — кричуще протиріччя. Державний нагляд за ЗМІ продовжується, оскільки існує тіньова цензура. Вона “ховається” від законів і здійснюється руками міліції, податкових та адміністративних органів, прокуратурою і судом. Про це пише С. Таран у “Дзеркалі тижня” (2003 р., № 4).

Цензура — інструмент самозахисту влади, яка за визначенням може бути тільки сильною, послідовною, цілеспрямованою. В протилежному випадку вона скаржиться на опонентів, котрі їй заважають, стає егоїстичною, невизначеною з пріоритетами, багатовекторною, неспроможною забезпечити основні потреби населення. Влада і демократія — поняття не антонімічні. Порушує принципи демократії внутрішньо слабка влада. Вона тяжіє не до “управління країною”, а до її „зображення на екрані”.

Державна політика повинна бути тільки послідовною, її визначають природні конфлікти, а зусилля влади спрямовуються на їх подолання. Інакше — перманентні кризові стани призводять до кризи системної, всеохоплюючої. Криза культурної ідентичності — одна з тих, що є джерелом прихованих і болючих конфліктів. В Україні синоніми поняття культура, з одного боку, це слова гроші та проблеми, з іншого — самовдоволений, самовпевнений співаючий ректор. Саме тому драматичні випадки, гостроконфліктні ситуації давно стали звичним інформаційним приводом для преси і телебачення.

“Гра не за правилами, а з правилами” обумовлює пасивність громадян, виключає саму можливість контролю влади з боку суспільства. А “лапа правосуддя” карає безжалісно й невинних, коли в державі домінує “не сила права, а право сили”. Не випадково у нас виникла ще одна група ризику — жінка-бухгалтер. Серед населення в’язниць їх переважна більшість. Діяльність бухгалтерів регламентують 1077 документів, які створюють ідеальні умови для корупції і хабарництва (газета “2000”, 25 жовтня 2002 р.). Відповідно, правоохоронні органи часто-густо добиваються істини за рахунок того, що вибивають свідчення. Читач газети “2000” (28 березня, 2003 р.) Ю. Танцюра погоджується з журналістами каналу СТБ, що неологізм “загратували” замість “затримали та доправили до місць попереднього ув’язнення” може легко прижитися в українській мові.

Взагалі, сьогодення переконує: до влади, як і завжди, йдуть заради влади, а до силових структур — досить часто люди жорстокі, з низьким больовим порогом. В обох випадках при цьому розширюються можливості для збагачення. У Посланні Президента до Верховної Ради (2003 рік), зокрема, говориться: “Одна з помилок у наших реформах — зміцнення кримінальних олігархів, зростання їх влади”.

В інтерв’ю газеті “Столичные новости” (№ 49, 2003 р.) головний редактор авторитетного одноіменного журналу Стів Форбс назвав українських олігархів не капіталістами, а просто крадіями. Зазначивши, що в Америці олігархів немає, а тим часом серед найбагатших людей світу лідирують американці. Хто ж вони? Олігархія, коли перекладати буквально, — правління небагатьох. В цьому розумінні американські багатії дійсно не олігархи. Вони не прагнуть високих посад, щоб примножувати свій капітал, зароблений тривалою і важкою працею. На їх податках тримається бюджет, вони стають активними благодійниками. На Заході взагалі прийнято залишати собі не більше 30 % прибутку. Все це, як мовиться, на нас не поширюється.

Наші ж доморощені олігархи для створення ілюзії демократичних реформ, вирішення нагальних проблем посприяли утворенню безлічі “демократичних” партій, об’єднань. Різницю між ними пересічному громадянинові важко зрозуміти. Олігархічні клани з метою самозахисту так чи інакше порушують громадянські, соціальні права населення. В таких обставинах лідери партій вимушені грати словами. Зокрема, Й. Вінський різницю між СПУ і СДПУ(о) бачить у літері о: перша партія стоїть на позиціях демократичного соціалізму, друга — олігархічна (газета “2000”, 11 квітня 2003 р.). Є частка істини і в іншому жартівливому висловлюванні газетярів: не виключено, що Україну приєднають до Донеччини. Тобто, в протистоянні кланів перемагає Донбас, котрий, як відомо, “порожняк не жене”.

За цим — ще одна драматична колізія. Президент Польщі А. Квасневський переконаний: “Чесний політик — це людина, котра розглядає політику як інструмент для досягнення загального блага” („День”, 23 грудня 2002 р.). Ні еліта, ні парламент поки що не ідентифікують по-справжньому себе з українським народом, не працюють, в першу чергу, задля його блага. Верховну Раду лише умовно можна назвати “останнім бастіоном демократії”, адже 90 % депутатів — “найманий менеджмент або партнери” (А. Єрмолаєв).

З феноменом аморальної більшості пов’язують соціологи атмосферу взаємної недовіри, підозри кожного в готовності до брехні. Люди зараз “підслуханому вірять більше, ніж почутому”, оскільки в ЗМІ зловживають “чорним піаром”. Самі політичні технологи розглядають його як відвертий наклеп. На виборах використовують три ресурси: адміністративний — вплив влади, особистісний — дані претендента, технологічний — робота піарників. Вони не приховують, що навіть при нульовому адміністративному і особистісному ресурсах беруться забезпечити кандидатові 20 — 25 % голосів. Звідси поширеність ще одного нового словоутвору — розкрутка. Вона дозволяє просувати нагору людей у різних сферах діяльності незалежно від їх ділових якостей і таланту. При цьому не нехтуються жодні засоби. Один з політтехнологів наводить такий приклад. Ну, скажімо, якщо сто разів прокричати: “Я не погоджуюсь з тим, що Василь добре танцює”, а потім запитати