Зараз в усьому світі спостерігається зростання “захворювання на страх” — фобій. Якщо страху людина взагалі не відчуває, то це свідчить про порушення в її основному захисному механізмі — інстинкті самозбереження. Але зараз йдеться про страх перманентний, постійний, нав’язливий. Дослідження, проведені Держкомстатом разом з Міжнародною організацією праці Програми розвитку ООН, довели, що, зокрема, кияни найбільше бояться всього пов’язаного з роботою. Журналістка М. Бойко з газети “2000” (№ 14, 2003 р.) розташувала всі побоювання за ступенем поширення. 80 % киян залякані перспективою стати зовсім бідними після виходу на пенсію, коли не вистачить грошей навіть на ліки. Потім — страх втратити роботу взагалі, або працювати там, де затримують зарплатню. Жителі столиці відчувають неспокій, бо працюють на небезпечному робочому місці або можуть відстати від життя. І, нарешті, майже 66 % відчувають себе беззахисними перед роботодавцем.

Перемога — завжди прояв абсолютного егоїзму. Тому в змаганні конкурентів “хто кого” використовуються неадекватні обставинам засоби, зростає кількість проблемних ситуацій, що й створює умови для розширення, підсилення (ескалації) конфлікту. Виникає необхідність звернення до сильніших конфліктогенів.

Втрата почуття здорового глузду не дозволяє конкурентам об’єктивно сприймати можливі наслідки протистояння. Кожен з них орієнтований на власну перемогу, прагне остаточно розв’язати проблему, не виключено, що робить ставку на силові методи. В такому випадку конфлікт — справді “спосіб досягнення своєрідної єдності, навіть якщо її досягають за рахунок знищення однієї із сторін” (Г. Зіммель). Як кола на воді, від подібного реального конфлікту поширюються відчуженість, обопільна ненависть, ворожнеча. Його учасники іноді навіть не можуть пригадати причин протистояння.

Взагалі за конфліктогенним потенціалом виокремлюють відкриті актуальні (реальні) і латентні потенційні конфлікти. До них ще можна додати ілюзорні (уявні) або псевдоконфлікти. За соціальною функцією конфлікти поділяються на конструктивні і деструктивні, а за сферою поширення – на вертикальні (еліта – маси, влада – народ) і горизонтальні (міжелітарні та масові).

Деякі міжнародні змагання, навіть Олімпійські ігри, в наші дні супроводжуються такими проявами ненависті і шовінізму, що їх називають “здешевленим варіантом світової війни”.

За спостереженнями вчених Інституту соціології НАНУ, питома вага толерантних громадян в Україні за 10 років знизилась більш, ніж у 3,5 раза. А підвищення рівня ізоляціоналізму і національної ксенофобії є феноменом, що охоплює все населення України. Не останню роль у цьому відіграла мовна проблема — предмет спекуляції всіх політичних сил („Дзеркало тижня”, № 33, 2002 р.). Європейську хартію регіональних мов, яку справедливо називають багатостраждальною, Верховна Рада ратифікувала тільки у травні 2003 року. А от подолати ворожнечу, чекати об’єднання православних церков в Україні, на думку знаного фахівця з релігієзнавства А. Колодного, даремно.

Ну, а коли конфлікт уявний? Привід для нього — непорозуміння, помилкове сприйняття, трактування чужих слів, нездатність до емпатії. Як правило, до цього схильні особи неврівноважені, котрі враховують лише власні інтереси. Очевидно, індивіди з деструктивним типом поведінки тяжіють до авторитарності. Зокрема, вона показова для терористів. Взагалі, саме слово терор (від лат. страх, жах), пов’язане з переслідуванням, насильством, пригніченням, все частіше використовується для характеристики зовнішньої і внутрішньої політики провідних держав світу.

Люди конформні, готові на поступки за певних обставин, провокують терористів до ще агресивніших дій. Стиль ухиляння, навіть пристосування не завжди означає, що особа не здатна до активного, вольового нав’язування власних рішень. Іноді відмова захищати свої інтереси свідчить про незначущість існуючої проблеми для одного з учасників або його небажання сперечатися з хворим, з тим, у кого явно завищена самооцінка, з ким очевидна соціально-психологічна несумісність. В цілому ж конфлікти об’єднує така особливість: людина переживає їх на всіх рівнях свого існування, для неї — це іспит на емоційну стійкість, соціальну зрілість.

І, навпаки, конструктивно орієнтовані, послідовні і принципові учасники спору, котрі втілюють стиль співпраці, демонструють готовність до прийнятних усіма сторонами рішень, мають більше шансів врегулювати конфлікт. Найефективніший засіб цього добитися — переговори. Успіх переговорів залежить від кількості учасників (чим менше, тим краще), їх культури висловлювань, дипломатичності і бажання просуватися шляхом політико-правовим, умінню чітко формулювати предмет обговорення і прогнозувати наслідки прийнятих рішень. Діючі особи повинні мати тверді переконання, але зосереджуватися при цьому не на позиціях, а на проблемах, шукати взаємовигідні варіанти, враховуючи стан і можливості опонентів. Напруження в їх відношеннях зникає, коли вони мають тенденцію змінюватись таким чином: суперник — співробітник — партнер — союзник — друг. Прагнення до злагоди на взаємовигідних умовах позначається і на стилі поведінки: жорсткий змінюється на більш м’який. Пошук компромісу часто надає переговорному процесові вигляд торгу.

Силовий шлях, як правило, створює більше проблем, ніж вирішує. До такого висновку дійшла Велика Британія у протистоянні з Ірландією. Доводити свою рацію, спираючись тільки на силу зброї, необмежені можливості державного апарату, може тільки невпевнений, недалекоглядний політик. А прикладів того, що “сильний не завжди має рацію”, в нашому повсякденні вдосталь. Врегулювання конфлікту має на меті зняти будь-яку можливість насильницьких дій, усунути його причини для того, щоб сягнути вищого рівня взаємної довіри, спрямувати зусилля на пошук компромісних рішень.

В літературі найчастіше вживається саме словосполучення “врегулювання конфліктів”. Воно етично бездоганне, і, на думку дослідниці О. Маруховської [2], означає і процес, і вид управлінської діяльності, підпорядкований