держави і правлячої партії в удосконаленні соціальної структури і умов життя. Так, наприклад, А. Райкевич у редакційній статті до однієї з перших робіт в країнах колишнього соціалізму, присвяченій соціальної політиці, пише: “Соціальна політика – цілеспрямована діяльність держави та інших суб’єктів у галузі формування умов життя населення та міжособистісних відносин” [14, с. 7]. Інший автор цієї роботи польських науковців Я. Роснер до завдань соціальної політики відносить і перебудову соціальної структури суспільства [14, с.17, 39]. Але вже в 70-ті роки минулого століття польські соціологи зосередили увагу на пошуку шляхів задоволення потреб не соціальних груп та об’єднань, а потреб особистості. Так, той же Я. Роснер пише, що основною метою соціальної політики має бути “задоволення широкого кола людських потреб, які мають вирішальне значення для процвітання особистостей. Цьому головному завданню повинні бути підпорядковані всі інші заходи, які стосуються, наприклад, перебудови соціальної структури або впровадження нової моделі споживання” [14, c. 17].
Соціологи, економісти, які брали участь у розробці питань державної соціальної політики в радянський період протягом 60-80-х років минулого століття, такі як В.Г. Афанасьєв, Ю.Є. Волков, В.З. Роговін, С.С. Шаталін, А.А. Чухно, дотримувалися думки, що до сфери соціальної політики входять такі питання, як забезпечення матеріального добробуту народу, підвищення культури, громадської свідомості й активності, поглиблення демократії та прогресивний розвиток соціальної структури суспільства (15, с. 396–398).
Цій підхід можна спостерігати і в деяких сучасних роботах. Наприклад, О.О.Якуба в одній із своїх доповідей підкреслює: “Соціологічний аналіз змін стратифікаційної структури українського суспільства дозволив уточнити низку положень, важливих для вирішення питань із соціальної політики” (7, с. 145).
Відомий російський соціолог Р. Г. Яновський, на основі аналізу соціального стану Росії, робить висновок, що невирішеність стратегії розвитку соціальної структури привела країну на грань загально-національної кризи. “Поява агресивних, експансіоністських, екстремістських груп і прошарків великих власників, фінансових і торгово-мафіозних ділків, поділ суспільства на бідних і багатих шляхом пограбування одних іншими, що, як говорив ще Платон, рівнозначно появі двох ворогуючих держав усередені однієї, ущемлення та приниження мільйонів громадян, армії, науково-технічної, художньої інтелігенції, посилення ворожнечі всередені соціальної структури – все це суттєво загрожує існуванню нашого суспільства” (16, с. 43).
Окрему групу становлять ті, хто відстоює тезу, що в перехідних суспільствах головне – це закласти духовні принципи в зміст соціальної політики, насамперед такі як рівність можливостей, справедливість, співчутливість (17, с. 175–176).
Підсумовуючи точки зору, наведені вище, можна стверджувати, що соціальна політика як регулятор включає такі складові: суб’єкти, які розробляють і впроваджують соціальні програми; об’єкти, які підлягають регулюванню; канали впливу суб’єктів на об’єкти. Розглянемо ці складові детальніше.
Більшість теоретиків і практичних спеціалістів погоджуються з тим, що до суб’єктів соціальної політики треба віднести як державні інститути, так і політичні партії, профспілки, громадські рухи, громади. Але дехто суб’єктами соціальної політики вважає виключно державні органи (В.Г. Єременко) [8, с. 150].
При спостереженні соціальної політики як процесу можна побачити, що не всі суб’єкти в однаковій мірі беруть участь у регулюванні соціальних процесів. Слід виділити групу установ, організацій, які виявляють активність в ініціюванні соціальних програм, в їх розробці та лобіюванні в органах законодавчої та виконавчої влади. До таких суб’єктів можна віднести депутатські групи, інститут президента країни, кабінет міністрів, політичні партії, профспілки, громадські рухи – молодіжний, жіночій, екологічний, об’єднання інвалідів, ветеранів війн тощо.
Інша справа з групою установ, які безпосередньо несуть відповідальність за розробку та впровадження загальнонаціональних і регіональних соціальних програм. Це стосується міністерств праці та соціальної політики, науки та освіти, охорони здоров’я, державних комітетів з питань фізкультури і спорту, сім’ї та молоді, національних відносин. Щодо регулювання соціально-статусних відносин, таких як класові, соціально-професійні, територіальні, то тут головну роль відіграють державна податкова адіністрація, асоціації підприємців та фермерів тощо.
Дещо складнішим є питання з визначенням об’єкта соціальної політики. Як ми вже бачили, об’єкт визначає зміст, систему і структуру соціальної політики. Не вступаючи ще раз у дискусію, можна запропонувати компромісний варіант. Він полягає в розгляді соціальної політики в широкому і вузькому розумінні. Відомо, що будь-які суспільні відносини, будь то економіка, політика, право, управління чи культура, мають соціальні аспекти. Сьогодні більш актуальними стали соціальні аспекти міжнародних відносин у зв’язку з міграцією трудових ресурсів, міжнародним туризмом, обміном групами молоді, які виїздять з метою навчання тощо. Усі соціальні аспекти суспільних відносин за відповідними ознаками типологізуються по групах та об’єднуються в соціальну сферу суспільства. Цілеспрямована діяльність держави та інших політичних інститутів і громадських об’єднань з метою удосконалення соціальної сфери і є соціальною політикою в широкому розумінні. Діяльність суб’єктів соціальної політики, спрямована на захист груп населення, які неспроможні до самозахисту та самозабезпечення, та організацію соціальних служб, і є соціальною політикою у вузькому розумінні. Вивчення соціальної політики як регулятора соціальних процесів у широкому розумінні є прерогативою передусім соціологів. Соціальна політика у вузькому аспекті цікава для соціальних працівників, підготовка яких ведеться не тільки на базі соціології, але й на основі антропології, педагогіки, психології, економіки, юридичних дисциплін.
Різні концептуальні підходи до визначення співвідношення соціології і соціальної політики обумовлюються різним розумінням функцій соціології в сучасному суспільстві.
Про призначення соціологічних знань у суспільстві написано чимало. У той же час, ретроспективний погляд на розвиток соціології засвідчує, що до визначення їхньої ролі в суспільному розвитку існують взаємовиключаючі підходи. Загальновідоме положення про роль науки в соціальних перетвореннях, яке сформулював К. Маркс у