Відома й протилежна позиція, яку обгрунтовував Г. Спенсер. Він вважав, що соціолог покликаний лише описувати соціальне життя, його еволюцію, але ні в якому разі в нього не вторгатися [20].

Серед сучасних соціологів ми можемо зустріти різноманітні підходи до визначення місця і ролі соціології в суспільстві. Широко відома точка зору Е. Гідденса, яка зводиться до того, що соціологія пов’язана із соціальною критикою. При цьому Е. Гідденс не зводить критичну функцію соціології до бунтарства і підбурювання, а визначає як постановку діагнозу про хворобу соціального організму [21, с. 30, 32].

Т. Парсонс підкреслює інформаційну функцію соціології. Соціологія, на його думку, покликана дати інформацію про те, “що саме потрібно робити при тих чи інших обставин людям у різноманітних статусах і ролях одного або декількох різноманітних значень” [22].

Інтерес становить і підхід до цієї проблеми Г. В. Осипова й А. В. Кабищі. Вони вважають, що “соціологічне знання, незалежно від його рівня, характеризується двома функціями: функцією пояснення соціальної дійсності і функцією її перетворення” [23, с. 87].

Як бачимо, на різноманітних етапах суспільного розвитку, у конкретних ситуаціях стає актуальною та або інша функція соціології. Погоджуючись із тезою Е. Гідденса про те, що зростання ролі соціології безпосередньо пов’язано з великими соціальними перетвореннями, які охопили світ [21, с. 30], слід зазначити, що навряд чи можна функцію соціології зводити до критики, навіть “позитивної”, або до надання інформації менеджерам різноманітних сфер громадського життя.

Соціологія сьогодні за технологією досліджень наближається до природничих наук. Представник природничих наук, що розробив теорію в якійсь галузі (фізиці, хімії, біології), прагне довести теорію (відкриття, винахід, ноу-хау) до практичного втілення в конструкцію, технологію, кінцевий продукт або послугу. Що ж стосується соціологів, то теоретичні роботи, як правило, не доводяться до технології, конкретних соціальних проектів, соціальних практик. Аналіз соціологічних робіт показує, що і на загальнонаціональному, і на регіональному рівнях гостро відчувається відсутність робіт із соціального конструювання, соціальних технологій, проектувань соціальної інфраструктури міст та сіл. Університети країни практично не ведуть підготовку фахівців з даної проблематики.

З огляду на це маємо відзначити своєчасність Указу Президента України від 25. 04. 2001 р. №275\2001 “Про розвиток соціологічної науки в Україні”. Згідно з цим Указом передбачається декілька головних напрямів розвитку цієї науки, насамперед: розробка державних наукових програм у галузі соціології з метою вивчення найактуальніших соціальних проблем українського суспільства; створення та поновлення соціологічних і соціально-психологічних служб на державних підприємствах, в установах і організаціях, насамперед у навчальних закладах [24].

У соціологічному розумінні об’єктом соціальної політики є соціальна сфера суспільства, яка охоплює соціальну структуру, умови праці і життя, соціальні відносини, соціальні норми і соціальні інститути, що регулюють процес постійного виробництва цих складових.

Соціальна структура – це такий спосіб спільної діяльності людей, при якому вона набуває форми жорстко упорядкованого, регульованого, скоординованого цілого, спрямованого на досягнення конкретних цілей суспільства або окремих його груп. Аналіз соціальної структури включає вивчення соціального складу, соціальних зв’язків і відносин, соціальних норм, усталеності, стабільності організації, режиму керування, системи мотивації, символіки, традицій, способу життя.

Соціальний склад виражає приналежність індивіда до тієї або іншої групи за визначеними індикаторами. У цьому плані виділяють демографічну (стать, вік), професійно-кваліфікаційну (професія і класність), освітню, етнічну (приналежність до нації або етичної групи), поселенську (місто, селище міського типу, село) групи. Знання соціального складу дозволяє керівництву фірм, корпорацій, підприємств грамотно розподіляти навантаження на працівників, обгрунтовано складати графіки роботи, відпусток і т. п.

Важливим елементом соціальної структури є соціальна стратифікація, що виражає відносини соціальної нерівності в суспільстві, інституті, організації в залежності від обсягу влади, економічного становища, рівня освіти, престижу професії. На рівні соціальної групи стратифікація виявляється через постійне відтворення ієрархічно розташованих соціальних позицій (статусів), соціальних ролей (функціональне становище людини у відповідності з її статусом), форми діяльності (офіційні і неофіційні), правила взаємовідносин, лідерство, престиж, службову кар’єру, систему винагород, стиль поведінки, спосіб життя і т. п.

Говорячи про соціальну структуру як об’єкт соціальної політики, слід підкреслити особливу роль класової структури в перехідних суспільствах.

До об’єктів соціальної політики належать різні категорії населення, які виділяються на основі критеріїв, форми, інтенсивності вияву потреб. У відповідності з названими показниками можна виділити такі групи населення.

1. Вікові групи:

· Діти. Їхні основні потреби: медичне обслуговування; соціальне обслуговування, навчання.

· Молодь. Її основні потреби: освіта; робота; дозвілля.

· Люди похилого віку. Їхні основні потреби: соціальне забезпечення; охорона здоров’я; задоволення психологічних потреб.

2. Сім’я. Її потреби: матеріальне забезпечення; житлове будівництво; охорона здоров’я.

3. Колективи підприємств, установ, організацій. Їхні потреби: забезпечення зайнятості; охорона праці; організація відпочинку.

4. Социально-професійні групи:

· Різні професійні групи, які складаються на основі галузі праці, умов праці, а також спільного способу життя.

5. Територіальні групи:

· Мешканці різних регіонів: Захід, Схід, Південь, Північ, мешканці міст та селищ.

Соціальні умови включають дві групи проблем, а саме: соціальної безпеки та соціальної захищеності. Соціальна безпека передбачає наявність чи відсутність джерел існування людини на гідному рівні, рівень соціальної напруги або кризи в суспільстві, екологічний стан тощо. До соціальної захищеності відносять можливості втілення в життя конституційних гарантій, у відповідності з якими людина має право на зайнятість за отриманою професією, оплату праці не