Взаємовідносини, які виникають між соціальними спільнотами, між спільнотами і державними установами, можна типізувати за рядом ознак. Це можуть бути формальні і неформальні або латентні, легітимні й нелегітимні відносини, продуктивні і непродуктивні. Але за інтенсивністю, силою зв’язку, ступенем спільної участі виділяють такі типи відносин:

1. Ділові відносини – це такі, завдяки яким персоніфіковані соціальні спільноти (через профспілки, політичні партії, суспільні рухи тощо) і державні установи здійснюють обмін і контролюють процес забезпечення потреб людини. Формами ділових відносин може бути ділове спілкування, переговори, укладення договорів, суспільний контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина. Ознаками ділових відносин є позитивізм, раціоналізм, прагматизм, тобто досвід, цілеспрямованість та успіх. Указані ознаки відрізняють ділові стосунки від непродуктивних. Другою ознакою ділових відносин може бути рефлексійність, тобто усвідомлення з боку державних установ і громадських формувань ступеня актуальності тих чи інших потреб, прав і свобод людини для країни, регіону або для конкретної спільноти та готовності до їх забезпечення.

2. Комунікативні взаємовідносини характеризують зв’язки між суб’єктами громадянського суспільства і державними установами, які слугують каналами передачі інформації. Досвід, наприклад, Франції показує, що в разі правильної організації комунікативних зв’язків можна добитися високого рівня довіри між державними установами та громадськістю. При цьому використовуються дві основні форми. Перша полягає в тому, щоб звертатися безпосередньо до громадськості. Друга – це коли представники адміністрації звертаються до громадськості не прямо, а надають необхідну інформацію через пресу, видаючи брошури, випускаючи фільми, готуючи теле- та радіопередачі щодо захисту прав людини. Але досвід показує, що найкращі результати досягаються в тому разі, коли відомості передаються голосом або по телефону, або в безпосередньому спілкуванні в установах, відкритих для відвідувачів. Для цього створений Міжміністерський центр адміністративних довідок, який дає відповіді на всі запитання про будь-яку державну установу. Окрім того, численні адміністративні служби створюють спеціальні довідкові бюро, які стежать за тим, щоб відвідувачі, подібно до героїв Кафки, не заблукали в лабіринтах тієї чи іншої державної установи [25, с. 78–79].

3. Інструментальні відносини – це відносини стосовно забезпечення потреб і прав окремих соціальних груп (дітей, жінок, етнічних меншин тощо) необхідними ресурсами, такими як продукти, послуги, інформація.

4. Морально-психологічні відносини характеризують ставлення, відносини, зв’язки між представниками державних установ і громадських об’єднань під час взаємних дій, або протистоянь, або пошуку прийнятних рішень. Прикладом нелегітимних, непродуктивних, неконструктивних відносин можуть бути відносини, при яких сторони відчувають і виявляють стосовно одне одного такі почуття і відчуття, як вплив, зверхність, відмінність, відразу, ворожість тощо. Це особливо має прояв з боку громадськості під час мітингів, демонстрацій, пікетів тощо.

5. Відносини влади – авторитету мають місце під час взаємин державних установ і впливових громадських рухів.

Соціальні норми – це основні правила поведінки людей на роботі і в повсякденному житті. Вони створюються як органами держави, так і громадськими об’єднаннями на основі архетипів, традицій, звичаїв поколінь. Соціальні норми у формі правил, традицій, звичаїв регулюють відносини по вертикалі та горизонталі суспільного буття.

Але всі ці суб’єкти та об’єкти не спроможні будуть працювати, якщо відсутні канали взаємозв’язку між ними. До основних каналів прямого і зворотного зв’язку можна віднести: нормативне забезпечення, яке надає соціальним програмам характеру обов’язковості; накопичення відповідних засобів для розробки і прийняття конкретних соціальних програм; організація раціонального використання накопичених засобів з урахуванням структури потреб різних соціальних спільнот; організація інформаційних та консультативних програм, координація соціальних програм по вертикалі та горизонталі. Надамо коротку характеристику кожного з означених каналів.

Нормативною базою соціальної політики є Конституція країни, міжнародні угоди та конвенції, законодавчі акти, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів, накази або розпорядження галузевих міністерств, державних комітетів та органів місцевого самоврядування, якщо вони не суперечать законодавству країни.

Конституція країни, як правило, проголошує права громадян та обов’язки держави забезпечити та підтримати певні умови життя людей. Основний Закон України у ст.3 підкреслює, що життя, права і свободи людини є вищої цінністю, і держава несе відповідальність перед громадянами своєї країни. Ціла низка статей проголошує соціально-економічні, політичні, культурно-духовні та особисті права і свободи людини.

Міжнародні угоди та конвенції також впливають на розробку та впровадження рішень у соціальній сфері. Так, наприклад, Декларація ООН (1948 р.) “Про основні права людини”, яку Україна підписала, зобов’язує керівництво держави враховувати її вимоги в галузі економічних та соціальних прав. Верховна Рада України ратифікувала Римську конвенцію (1950 р.), яка також вимагає врахування соціальних прав людини. Але якщо конвенція не ратифікована законодавчим органом і не закріплена спеціальним законодавством, то держава не несе відповідальності за її впровадження на своїй території. Наприклад, у грудні 2000 р. українська делегація не підписала Римську конвенцію про заборону торгівлі жінками, хоча для України ця проблема є дуже гострою.

Законодавчі акти надають та гарантують у певному просторі спеціальні права. Наведемо деякі з них. Це Закони України “Про зайнятість населення” (1991); “Про пенсійне забезпечення” (1991); “Про основи соціального захисту інвалідів в Україні” (1991); “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (1992); “Про внесення змін в Закон України “Про сприяння становленню і розвитку молоді в Україні” (2000); “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” (1993); “Про об’єднання громадян” (1992); “Про благодійність та благодійну діяльність” (1997); “Про охорону навколишнього середовища” (1991). Окрім того, протягом 1990-х рр. прийнято низку законів про