Особистість, прагнучи розширювати сферу своїх вчинків і спілкування, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та дій співрозмовників, вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою. Активність, отже, – це той методологічний принцип, що дозволяє розкрити специфіку становлення мінливої особистості у соціумі, який також змінюється. Цей принцип дозволяє враховувати роль об’єктивних чинників у їх реальній дії на особистість, а також вияв потенційних характеристик самої особистості в процесі соціально-психологічного відображення суспільних відносин [3].

Основу активності особистості становлять потреби, які є рушійною силою її розвитку. Відтак про активність можна говорити і як про форму вираження потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей, і як про характеристику особистості як суб’єкта життєдіяльності. Активно взаємодіючи із соціальним оточенням, індивід, так би мовити, зливається із соціумом і водночас виявляє свої здібності, зберігає своє „Я”. Тобто у поведінці особистості активність виступає і як спосіб формування, перетворення індивіда, і як подолання зустрічних детермінант у процесі його взаємодії із зовнішнім світом. Активність особистості – це її здатність нести в собі потенціал енергії, ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом [4, с. 156].

При цьому шляхи вияву активності можуть бути різними: оптимальне використання природних здібностей і можливостей індивіда, віднайдення оптимально-індивідуального темпу життя, визначення своєчасності прилучення особистості до соціальних процесів тощо. Спонукує людину до активної дії конкретна мета, що має перспективну привабливість. Саме за таких умов у людини з’являється сильна внутрішня потреба, спонука, яка і обумовлює активність.

Активність – багатомірна категорія. Вона реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин та орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів взаємодії та спілкування. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного „Я”, нової установки, а також потреби у нових соціальних та міжособистісних відносинах.

Отже, в основі особистості лежать прийняті нею цінності. Вони й регулюють індивідуальну поведінку, забезпечують власну соціально-моральну активність [1, с. 52 – 54].

Коли йдеться про активність особистості в міжособистісному спілкуванні, то мається на увазі активність всіх учасників комунікативного процесу – тобто взаємовплив, який відбувається тоді, коли його результатом є зміна в соціальній поведінці партнерів по спілкуванню. Однак не в кожному випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки за умови, коли: зовнішні цінності не суперечать вже існуючим в особистісній структурі цінностям; нова орієнтація, що виникла в результаті прийняття цінностей, дозволяє особистості задовольнити певні потреби та цілі спілкування; не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу в учасників взаємодії [5, с. 25].

Психологія впливу однієї людини на іншу – це проблема змін, що відбуваються у індивідів в результаті впливу. Сутність особистості у процесі впливу на інших найповніше розкривається через її ставлення до членів групи, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої участі людей у виконанні спільної дії. При цьому люди вільні у своєму виборі „впливів”. Водночас, перебуваючи у соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, вони не можуть уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточуючих.

Отже можна констатувати, що суб’єкт А і суб’єкт Б є учасниками соціального і психологічного обміну як результату впливу один на одного, а своєрідність діяльності робить їх джерелом впливу, його агентом. Для прикладу, якщо суб’єкт А прагне змінити поведінку, почуття або думки іншої людини, то він стає стимулом, агентом впливу. В іншому випадку агентом, стимулом впливу може стати інший учасник взаємодії – суб’єкт Б, якщо проявить ініціативу у розв’язанні того чи іншого завдання. При цьому значущим психологічним чинником є підтримка суб’єктом А ініціативи суб’єкта Б, що дасть можливість для спільної самореалізації, вияву їх здібностей та можливостей.

Включаючись у сферу впливу і взаємовпливу, учасники взаємодії стають співучасниками обміну інформацією, дії з метою підвищення її ефективності та продуктивності праці в групі, а також з метою підвищення власного авторитету. При цьому відбувається обмін ролями: суб’єкт А із того, хто впливає, стає тим, хто зазнає впливу. Така ж ситуація спостерігається і з суб’єктом Б.

Натомість вплив може бути і одностороннім – без зворотного зв’язку. Тобто суб’єкт А не зацікавлений (або байдужий) у отриманні інформації від суб’єкта Б, бо вона може бути не тільки позитивною, але й негативною, що часто-густо й трапляється, оскільки все залежить від різних обставин. Він також не зацікавлений у підвищенні авторитету суб’єкта Б, що зазвичай проявляється у приглушенні з боку суб’єкта А творчості, ініціативи, пропозицій тощо суб’єкта Б, їх відхилення, неприйняття, заперечення. Для самого ж суб’єкта А це може обернутися втратою або навіть руйнацією авторитету.

Оскільки кожен з учасників спілкування сприймає іншого як суб’єкта, то відбувається не лише взаємовплив, але й взаємний обмін реакціями, що підкріплює або змінює поведінку співрозмовників, активізуючи в такий спосіб їхні зусилля для досягнення мети спілкування (схема 3).

Загалом активність особистості формується в умовах соціальних зв’язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості у її активному просуванні до вершин, до акме виступають суперечності, що виникають у житті людини і розв’язуються завдяки активності самого індивіда та зустрічної активності з боку соціального середовища.

Схема 3

Вияв активності особистості у спілкуванні

Висновки

Соціальна поведінка особистості характеризується