Реферат на тему:

Соціальна реадаптація у життєвій перспективі

Категорія „адаптація живих систем” розглядається в сучасній психології як динамічний збіг спрямованої активності живої системи та вимог середовища (соціокультурного і природного). Соціальна адаптація є принципово новим рівнем та новою формою адаптаційних живих систем, специфічний характер якої полягає, перш за все, в спрямованій активності самих суб’єктів діяльності. Однак в науці все ще не вироблено цілісного (біопсихосоціального) підходу до розуміння проблем адаптації людини. Це, ймовірно, зумовлюється тим, що не існує загальної теорії людинознавства, за якою людина була б представлена як цілісна біопсихосоціальна система, і яка б виконувала методологічну функцію в конкретних наукових дослідженнях проблем адаптації людини.

Специфіка цілісного адаптаційного процесу людини не вичерпується лише особливостями його компонентів. Багато залежить від характеру їх взаємодії. Цілісна адаптація – це наслідок гармонійних відносин між структурними компонентами людини як біопсихосоціальної цілісності та факторами соціокультурного й екологічного середовища. Характер адаптаційного процесу визначається сумою взаємодії окремих структурних компонентів системи „людина”. Причому дезадаптація одного з компонентів неминуче позначається на долі цілісної адаптації людини.

Соціальна адаптація особистості уявляється як процес формування і розвитку її соціальної активності, прояву соціальних, соціально-психологічних, біопсихічних механізмів регуляції життєдіяльності. Це – поєднання соціально-спрямованої активності особистості з динамікою різних рівнів соціального середовища. Дії, спрямовані на досягнення змін у життєдіяльності, є суттю адаптованої діяльності особистості, що здійснюється для задоволення власних потреб. Функціонування ж особистості в умовах, які не відповідають її індивідуальним потребам, ускладнюють життєдіяльність та загрожують можливою дезадаптацією. Тому в усуненні невідповідності між вимогами умов, з одного боку, та очікуваннями і можливостями суб’єкта – з іншого, полягає реальне значення соціальної адаптації особистості.

Щоб вирішити проблему характеристики змісту макросоціального і мікросоціального середовища, пропонується поділити його на два типи: „реальне” і „потенційне”. Середовище, до якого безпосередньо залучена особистість, можна вважати реальним мікросоціальним середовищем. Соціальне середовище, що перебуває безпосередньо за межами життєдіяльності особистості, можна визначити як потенційне мікросоціальне середовище – в тому сенсі, що воно може перетворитися на реальне мікросоціальне середовище певної особистості.

Така диференціація має значення не тільки для теорії, але й для практики управління процесом соціальної адаптації. Адже вона передбачає необхідність:

· цілеспрямованого „конструювання” такого реального мікросоціального середовища, яке стимулювало б формування в особистості певних соціальних якостей, що сприяють її адаптації в потенційних мікросоціальних середовищах (звільнення з роботи, безробіття, невизначеність тощо);

· розробку динамічної моделі особистості з урахуванням особливостей і вимог потенційних соціальних середовищ.

Макросоціальне середовище слід також розглядати як найважливіший структурний компонент сучасного соціального середовища. Адже це середовище глобальних соціальних процесів, і його вплив на стан і поведінку людини в умовах сучасних комунікацій неминуче зростає.

На основі аналізу структурних компонентів соціальної реадаптації особистості (соціальна адаптована ситуація, соціальна адаптивна потреба, психічна адаптивна потреба) з’ясовується роль кожного із означених компонентів.

Під соціально реадаптованою ситуацією розуміємо відносно новий і незвичний для особистості стан соціального середовища, що вимагає певної перебудови її поведінки, зміни попередніх форм і способу життєдіяльності. Процес соціальної реадаптації може здійснюватися двома шляхами: на основі надбаного соціального досвіду особистість порівнює свої дії з реальною ситуацією, або, керуючись засвоєними нормами, стереотипами, принципами тощо, вона перетворює соціальну ситуацію відповідно до своїх життєвих потреб.

Соціальна потреба є основною спонукальною силою у формуванні та розвитку соціальної активності, її спрямованої діяльності й адаптації. Соціальна адаптивна потреба може проявитися у двох найсуттєвіших формах:

· особистість має потребу наблизити свої соціальні цінності, орієнтації, настанови тощо до вимог соціальної ситуації і через цю потребу може адаптуватися до певної ситуації;

· конкретна соціальна ситуація не створює можливостей для задоволення потреб особистості, і тому її соціальна активність спрямовується на зміну ситуації відповідно до своїх потреб.

Значне місце в соціально реадаптивному процесі особистості посідають її психічні потреби. Біопсихічні і соціальнопсихічні адаптивні потреби – це зміст психічної адаптивної потреби особистості. „Немає такої матеріальної практичної діяльності, яка не включала б зовсім психічних компонентів, яка могла б здійснюватися без постійної регуляції психічної діяльності” [1].

Соціалізація особистості – безперервний процес її становлення і розвитку. І в цій безперервності значну роль відіграє соціальна адаптація – необхідний механізм соціалізації, яка, в свою чергу, є передумовою соціально реадаптивного процесу. Соціальна реадаптація постає як специфічна форма соціалізації. Підготовчий етап соціально адаптивної поведінки припускає відповідний рівень соціалізації особистості, на основі чого й стають можливими відносно стійка поведінка і діяльність особистості в різних соціокультурних ситуаціях.

Соціалізація, як багатогранний процес, може виконувати різні функції при реалізації соціальної активності особистості. В одних випадках ступінь соціалізованості особистості може сприяти її соціальній адаптації, в інших – перешкоджати входженню у відносно нове для неї середовище. Це зумовлено, перш за все, тим, що соціальні установки, ціннісні орієнтації і соціальні стереотипи особистості не завжди співпадають з вимогами середовища її життєдіяльності. Часто ситуація висуває вимоги, що не відповідають надбаним у процесі соціалізації знанням, здібностям, навичкам тощо. Об’єктивна необхідність у соціальній реадаптації спонукає особистість активно набувати якостей, що відповідають певній соціально реадаптованій ситуації.

У вітчизняній літературі з соціології та соціальної психології проблема протиріч у процесах соціалізації і соціальної адаптації особистості висвітлена мало. Отже управління цими процесами без поглибленого аналізу наявних у них протиріч стає дуже складним, а іноді й неможливим.

Принципові зміни в характері праці, викликані науково-технічним прогресом, призводять до нового розподілу праці, в рамках якого, з одного боку, зростає