Професійна адаптація – це збіг вимог професії із зростанням сукупності знань, умінь і навичок особистості, які формують у неї гнучку соціально-професійну позицію в системі формальних і неформальних відносин. Успішна професійна адаптація можлива лише тоді, коли „...професії здаються нам величними, якщо вони пустили у нашому серці глибокі корені, якщо ідеям, які панують в них, ми спроможні принести в жертву наше життя та всі наші сподівання. Вони можуть ощасливити того, хто має до них покликання, але вони прирікають на загибель того, хто взявся за них поспіхом, необдумано, піддавшись моментові” [2; 3].

Умовою оптимального професійного самовизначення повинно бути, в першу чергу, покликання. А воно, передусім, є результатом процесу початкової професійної соціалізації, яка формує активну професійну орієнтованість індивіда. Оптимальний професійний відбір, професійна підготовка та навчання передбачають врахування не тільки системи необхідних професійних знань і навичок, але й вимог, що висуваються професією до психофізіології особистості, рівня її соціально-психологічної мобільності.

Оптимальні взаємовідносини соціальних, соціально-психологічних, психофізіологічних характеристик особистості, їх відповідність вимогам, що висуваються професією, сприяють розвиткові особистості, її успішній і оптимальній професійній адаптації. В цілому профадаптація можлива при збігові динаміки профсоціалізації з динамікою професійних вимог.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства виникли соціальні та соціально-психологічні фактори напруг і перевантажень у життєдіяльності людей. Динаміка соціальних процесів (особливо таких, як зростання соціальної мобільності, урбанізація тощо) характерна не тільки позитивними зрушеннями. Вона не вільна і від негативних проявів. Її прямим і опосередкованим наслідком стають конфлікти, що виникають у формальних і неформальних групах, життєві фрустрації, монотонність життєвих вражень, інтенсифікація психічних та інших перевантажень, що провокують дезадаптацію особистості.

Соціально адаптивний процес – це процес, яким можна управляти. Таке управління може здійснюватися не тільки в руслі впливу соціальних інститутів на особистість, в ході її виробничої, позавиробничої, довиробничої, поствиробничої (пенсійний період) життєдіяльності, але й у руслі самоуправління, коли особистість виступає „суб’єктом управління власного „я” [4]. Останнє, як справедливо відзначав В. Афанасьєв, „передбачає вимогливе, самокритичне ставлення людини до самої себе, до своїх думок і справ” [4].

Література:

1. Абульханова-Славская К. А. Личностные механизмы регуляции деятельности // Сб.: Проблемы психологии личности. - М.: Наука,-1982.- С. 92 – 93.

2. Александровский Ю. А. О психологической дезадаптации в условиях стресса // Психиатрическая эндокринология. - М.: Здоровье, 1988.- С. 10 – 11.

3. Александровский Ю. А., Щукин Б. П. Психические расстройства во время и после стихийных бедствий и катастроф // Журнал невропатологии и психиатрии им. Корсакова.-1991.-№5.- С. 39 – 43.

4. Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом. - М.: Политиздат, 1977.

5. Бондаренко А. Ф. Социальная психотерапия личности: психоаналитический подход - Киев: КГППИЯ, 1991.- 186 с.

6. Вишняк А. И. Личность: соотношение трудового потенциала потребностей. - Киев: Политиздат Украины, 1986.- С. 26.

7. Кобченко В. В. Виникнення внутрішнього конфлікту при зміні людиною професії в сучасних умовах // Конфлікти в педагогічних системах.- Збірник доповідей науково-практичної конференції 20 – 21 травня 1997 р. - Вінниця, 1997. - С. 132 – 134.

8. Чаплигін А. Соціальна реадаптація у життєвій перспективі // Соціальна психологія. - 2004. - № 5 (7). - C.20-24

9. www.politik.org.ua