Реферат на тему:
Соціальне проектування і прикладна психологія
Інтеграція психології в суспільну практику відбувається через залучення до неї методичної (методологічної) бази, претворенням класичних методів психодіагностики та психокорекції у соціальні технології. Таким чином, соціальна технологія вбирає у себе методи і прийоми різних суспільних наук – політології, соціології, економіки, педагогіки, управління, психології тощо. Містком між науковою психологією і суспільною практикою є, на нашу думку, практична (прикладна) психологія. У цьому аспекті надзвичайно важливим є теоретичний аналіз методології практичної психології.
Раніше [6] ми намагалися розрізннювати наукову, практичну і побутову психологію. В результаті дійшли таких висновків (стисло). Наукова психологія відзначається аналітичним підходом до предмету дослідження, практична – синтетичним. Останній передбачає інтеграцію знань про людину як неповтору соціобіологічну сутність, як індивідуальність. Наукова психологія має справу з абстрактною, середньостатистичною людиною, практична – з конкретною. Кінцевою метою наукової психології є верифікований науковий факт (закономірність, закон); практичної – надання допомоги конкретній людині у її конкретних життєвих обставинах (контексті). Методологічною одиницею наукової психології є метод наукового пізнання (дослідницька методика); практичної – технологія. Спробуємо детальніше розглянути сутність і структуру соціальної технології, порівняти її з методом і методикою.
Практична психологія зазнає впливів як з боку наукової, так і з боку побутової психології, постійно балансуючи між загальнолюдським і специфічним, національним та індивідуальним.
У практичній професійній діяльності психотерапевтів, шкільних психологів, інших представників цієї професії постійно виникають проблеми трансляції загальнопсихологічних законів і закономірностей, методик і технологій до конкретного випадку, конкретної проблеми, до індивідуально неповторної людської особистості. Справа в тому, що індивідуальність поєднує в собі як загальнолюдське, так і унікальне, неповторне. Отже, практикуючий психолог має враховувати це у своїй діяльності.
Практична психосоціальна робота докорінним чином відрізняється від наукової. Якщо в останньому випадку дослідник вивчає певне психічне явище, то предметом його інтересу є, передусім, не конкретна людина, а саме це явище. Психолог-дослідник відшукує загальні закономірності, притаманні багатьом людям. Тому результатом його досліджень є певна норма і межі її варіювання. Історія створення багатьох відомих методик це підтверджує.
Говорячи про діяльність практикуючого психолога, ми маємо відзначити, що у випадку проведення психодіагностичного обстеження усі формальні процедури тестування здійснюються відповідно до вимог методики. Але стратегія інтерпретації отриманих даних докорінно інша. У цьому випадку індивідуальні результати співставляються з уже відомими науковими даними. Таким чином співставляються результати психодіагностичного обстеження конкретної людини за даною методикою з нормами, напрацьованими багатьма дослідниками.
Таке співставлення дає змогу визначити місце обстежуваного у семантичному просторі середньостатистичних показників варіації досліджуваного психічного явища або функції. Результатом співставлення, як правило, є висновок про розвиненість – нерозвиненість певної психічної функції у конкретного обстежуваного у порівнянні з “нормою” (стандартом). Ось тут і виникає протиріччя між загальним (“нормою”) і індивідуальним, неповторним.
Це протиріччя розв’язується у діяльності практикуючого психолога завдяки його професійній інтуїції, через спробу побудувати системне, цілісне уявлення про клієнта як індивідуальність. Ось чому в практичній психології індивідуальнісний підхід може розглядатись як окремий принцип.
Передусім зазначимо, що проблемам методології і методів наукового дослідження присвячено доволі багато праць філософів і методологів науки. У науковій психології цьому питанню надавалась і надається велика увага (А. Адлер, Б. Ананьєв, Г. Балл, Л. Бурлачук, О. Бондаренко, П. Блонський, Л. Виготський, В. Давидов, О. Киричук, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Максименко, Ж. Піаже, В. Роменець, В. Рибалка, С. Рубінштейн, В. Татенко, О. Ткаченко, Т. Яценко та ін.).
Метод назагал визначається як спосіб, інструмент, засіб наукового пізнання або практичної діяльності людини. Він передбачає застосування стандартних прийомів, процедур, дій, що забезпечують отримання результату. Скажімо, „Філософський енциклопедичний словник” [8] визначає метод як шлях дослідження, пізнання. “Метод є способом побудови і обгрунтування певного знання. Сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності”.
Методологія складає сукупність методів. Методологія, у свою чергу, розглядається як “система принципів і способів організації та побудови теоретичної і практичної дійсності, а також вчення про цю систему... В процесі історичного розвитку методологія виокремлюється у спеціальний предмет раціонального пізнання і фіксується як система соціально апробованих правил та нормативів пізнання й діяльності, які співвідносяться із властивостями і законами навколишньої дійсності” [8].
Розглядаючи співвідношення між теорією і методом у науці в цілому, і у психології зокрема, академік С. Максименко зазначає, що “методологія розуміється як система методів, які застосовуються в процесі пізнання в межах тієї чи іншої науки, тобто методологія розглядається як частина конкретної науки. З другого боку, методологія є сукупністю основних філософських положень, які відбивають первинні гносеологічні концепції формування й аналізу наукового знання.”[ 5, с. 63]
“У методі здійснюється своєрідне “обертання” об’єктивно-істинних знань у систему вимог до наукової діяльності, перетворення одержаних знань у знаряддя для одержання нових знань”[5, c. 65]. “Таким чином, в реальності теорія і метод нерозривні. З одного боку, теорія створюється з допомогою певних методів, з другого – вона сама може розглядатись як своєрідний метод пізнання. Відповідно до цього й метод не можна визначати лише як засіб, інструмент пізнання, його слід розуміти і як теоретично оформлений засіб, і як певний спосіб існування теоретичного знання” [5, c. 66].
Науковий метод являє собою сукупність пізнавальних процедур, що визначають умови і способи пізнання (умови одержання валідного результату) з точки зору отримання об’єктивного результату, а не процедури конструювання останнього. Науковий метод не передбачає отримання наперед заданого результату. Результат у науці має
