Звичайно, для економічної поведінки мотивація вигоди цілком природна. Як підкреслював П. Сорокін, всі розмови про те, що люди можуть інтенсивно працювати безкорисливо, є „симпатичною брехнею”. Але прагнення до вигоди – лише початковий пункт підприємництва. Вибір поведінки та кінцевий результат справи підприємця обумовлюються не тільки інтересами власного гаманця та певними економічними умовами, але й „духом підприємництва” (за М. Вебером), що реалізує соціальні взаємини між індивідами та впливає на їх розвиток. Цей аспект необхідно брати до уваги, розглядаючи характер соціально-економічного розвитку України в сучасних умовах.

Аналіз характеру економічної діяльності викликає певні сумніви щодо швидкого досягнення високих соціальних стандартів життя. Наприклад, тоді, коли економіка розвинених західних країн майже 70 % національного доходу створює у сфері послуг і нематеріального виробництва, національний доход України формується, в основному, за рахунок експорту сировини та продукції низького рівня переробки (металургія, виробництво тепла й енергії, машинобудування, сільськогосппродукція). Тобто, з технологічної точки зору, продовжується експлуатація потенціалу, сформованого ще в минулому столітті. А це означає, що позитивний економічний ефект досягається переважно завдяки ефективним тактичним управлінським рішенням урядових структур, а не розвиткові підприємницької ініціативи.

За таких умов можливості для соціального розвитку вкрай обмежені. Наприклад, за даними Мінекономіки, прострочена дебіторська заборгованість в країні на 1 березня 2004 року становила 78,4 мільярда гривень, що дорівнює майже п’ятимісячному обсягу ВВП. Через брак оборотних коштів підприємства обмежують виплату заробітної платні, тобто не виконують своєї головної соціальної функції – інвестування відтворення робочої сили. Уряд намагається вживати певних заходів для залагодження такої ситуації, але його критики пояснюють це зазвичай тактикою виборчих перегонів. Сьогодні, за даними Федерації профспілок України, 50 % найманих працівників отримують заробітну платню на рівні середньомісячної по країні, а 15 % – взагалі мізерну. В результаті, як свідчать дані соціологічного дослідження, проведеного центром „Соціальний моніторинг”, кількість сімей в Україні, де зароблених коштів вистачає лише на харчування, сягає 42 %, а тих, що ледве зводять кінці з кінцями, – 29 %. Тільки 5 % сімей живе заможно.

Жалюгідні заробітки породжують чимало негативних наслідків. Насамперед, значна частина економічно активних і кваліфікованих людей змушена включатися у різні види відносин, не пов’язані в єдиний ланцюг типового виробництва. Наприклад, кваліфіковані інженери працюють на присадибних ділянках, торгують або надають якісь нехитрі послуги, доходи від яких стають для них основним джерелом існування. Це розмиває соціально-групову структуру суспільства, зникають стиль споживчої культури, мотивація до підвищення кваліфікації та якості роботи, а головне – руйнуються умови для подолання бідності в суспільстві в цілому. Чи не перетвориться скоро Україна з країни „з перехідною економікою” на країну, „що розвивається”, та посяде місце десь поряд з найбіднішими країнами Південної Азії чи Африки, де населення з зарплатнею понад 1 долар на день вже вважається середнім класом? Тим часом автомобілів типу „Майбек”, „Мерседес” останньої моделі у нас буде більше, ніж у будь-якій благополучній країні Європи.

Все це, за даними українських соціологів, створює у свідомості населення відчуття соціальної несправедливості. Більшість громадян, недавно опитаних центром „Соціальний моніторинг”, переконана, що великі гроші заробляються чужими „кров’ю і потом”, а не чесною працею. Бізнес від цього дуже потерпає. Наприклад, громадяни з великою недовірою ставляться до нинішньої системи кредитування. Тільки 9 % опитаних зробили значні придбання в кредит. Як показали результати дослідження, проведеного автором, все ще низьким лишається рівень довіри до українських банків. І це тоді, коли у всьому світі економічні механізми, в тому числі й кредитування та доступ до фінансування, вважаються одними з найефективніших методів боротьби з бідністю.

Але чи приділяють банківський та фінансовий сектори економіки необхідну увагу поліпшенню ставлення до себе? Хочеться сподіватися, що цей сектор зрозумів таки важливість свого прилучення до проблем соціального розвитку і подолання бідності в країні. Посилення уваги українського бізнесу до вирішення невідкладних соціальних завдань не повинно сприйматися як додатковий тягар на економічну діяльність. Треба, зрештою, усвідомити, що це є важливий соціальний ресурс.

Насамкінець, аналізуючи загальні поняття розвитку, враховуючи при цьому положення Цілей розвитку тисячоліття, можна визначити деякі критерії реальної, а не декларативної соціальної відповідальності економічної діяльності, що впливатимуть у подальшому на економічний стан бізнесу в Україні. Слід мати на увазі, що:

· по-перше, Україна з її 48-мільйонним населенням, розвиненою системою освіти і науки та одним з найвищих у світі індексом освіченості зобов’язана прискорено розвивати високотехнологічні, наукомісткі виробництва – складну обчислювальну техніку, програмне забезпечення, телекомунікації, сучасні види озброєнь і літакобудування. Тільки зростання питомої ваги галузей, що базуються на знаннях, може забезпечити значне і стабільне зростання доданої вартості, створення нових робочих місць і стати основою соціального розвитку;

· по-друге, соціальною нерівністю, як основною категорією соціології, не можна прикриватися для абсолютизації і виправдання неприпустимо великої соціальної дистанції між бідними й багатими шарами українського суспільства. Відносна рівність – не найгірше надбання, сформоване в минулі часи. Тому корпоративні бізнесові інтереси, олігархізація бізнесу не повинні йти врозріз із створенням умов для формування середнього класу – багатомільйонної активної, законослухняної частини населення, прихильників принципу „рівних можливостей”;

· по-третє, порівняльний аналіз суспільної свідомості громадян сходу і заходу Європи виявив наявність у них спільної риси щодо необхідності рівноваги між ринком і соціальними благами, гарантованими державою. Тому досить високий рівень довіри громадян до державних інституцій вимагає посилення ролі держави в регулюванні економічної діяльності. Практика багатьох