Флоренська. Вона дійшла висновку, що совість є етичним настановленням свідомого духовного життя людини, яке грунтується на ставленні до іншої людини як до самого себе, при цьому „я” та „інший” – рівноправні й рівноцінні представники роду „людина” [16; 17]. Важливим психологічним механізмом совісті є співчуття й співпереживання як здатність людини уявляти себе на місці іншого й відповідно переживати. Коли я спричиняю іншій людині страждання і зло, то я ставлю себе на її місце і співпереживаю їй, зазнаючи глибоких „мук совісті”. Всупереч раціональному зіставленню себе й іншого, совість виражає почуття єдності; це голос загальнолюдського в мені. Будучи родом етичної інтуїції, совість є центральним моментом катарсису особистості як механізму особистісних змін.
На думку Т. Флоренської, совість – це вища етична інстанція людини. Вона є критерієм того, наскільки людина здійснила свою єдність з іншими людьми, суспільством і світом. Розрив єдності зі своєю совістю – це втрата єдності з іншими людьми, суспільством і світом, і тому – розривом зі своєю сутністю [16, с. 169]. Незгода зі своєю совістю – це початок роздвоєння особистості та навіть розпаду.
Т. Флоренська підкреслювала, що совість слід розуміти не в логіці „речового” ставлення до людини (як у концепції біхевіористської „інтеріоризації”), коли вона постає як різні дії над особистістю як об’єктом, а як орган духовного спілкування людини з іншими людьми [16, с. 167 – 168].
Розвиваючи суб’єктивно-антропологічний підхід у психології і розглядаючи етичну свідомість людини у контексті форм зовнішньої та внутрішньої рефлексії, В. Слободчиков та Е. Ісаєв визначають сором як зовнішню монологічну інстанцію, котра регулює поверхневий шар соціальних відносин, а совість – як внутрішню діалогічну інстанцію, що забезпечує справжнє залучення і причетність до універсального буття [15, c. 201], як вищий етичний регулятор поведінки людини. Розуміючи моральність як особистісну форму етичної свідомості, що спонукає людину творити добро й відкриває шлях до вільних та відповідальних вчинків особистості, ці психологи вбачають у совісті етичний центр індивідуальності, а саму індивідуальність розуміють як „внутрішній діалог людини з самою собою, вихід в унікальну автентичність самого себе” [15, c. 355, 359].
В. Біблер переконаний, що моральність спочатку вкорінена в культурі, в трагедії й катарсисі людського буття, в поетиці творчості і, звичайно, у вільній волі та розумі індивіда, що живе в горизонті особистості. Моральність втілена у совісті, а совість – це „корінне осереддя, серцевина, неподільне ядро, яке дає моральності живе життя” [3, с. 10]. Смисл совісті, голосу совісті, розкаянь совісті – у спілкуванні мого повсякденного Я з внутрішнім Суддею і Свідком – Я Загальним, яке може зсередини моєї свідомості судити й вирішувати мою долю. Совість, за В. Біблером, це напружений внутрішній діалог „мого емпіричного, індивідуального Я і Я загального, яке вже розуміє все моє життя” [3, с. 10]. Со-вість – це завжди „вість” про буття іншої людини як насущного мені Ти, заглибленого, вкоріненого у мою власну свідомість. Чудо совісті й дивність совісті виявляються й чиняться в момент акме, коли „минуле і майбутнє, всеісторичне минуле й всеісторичне майбутнє зосереджуються у мить, у самостояння теперішнього часу”, який стає актом етичного катарсису, актом достовірно людського вчинку.
Керуючись фундаментальним уявленням про те, що в основі монологічного світогляду лежить методологія об’єктно-речового мислення, а ядро діалогічного світогляду утворює ідеологія суб’єктно-особистісного, інтерсуб’єктно-гуманітарного світовідношення, Г. Ковальов висунув уявлення про три стратегії психологічного пізнання, які виражають сутність трьох кардинальних парадигм у сучасній психології: об’єктну, суб’єктну та інтерсуб’єктну [12; 13]. На об’єктному рівні аналізу психічні явища розглядаються в логіці природничо-наукового детермінізму як речово-предметні, визначено-самототожні, що вивчаються методами спостереження, експерименту, порівняння, вимірювання. На суб’єктному рівні психічні явища визначаються індивідуальними особливостями людини як суб’єкта дій і вчинків, тобто вибірковістю, активністю, соціальною відповідальністю. Для об’єктного й суб’єктного рівнів характерна монологічна пізнавальна установка, яка часто обумовлює егоцентричне ставлення до дійсності. На інтерсуб’єктно-діалогічному рівні одностороння, лінійно-детерміністська парадигма об’єктного і суб’єктного рівнів змінюється на двосторонню, діалогічну парадигму – парадигму взаємодії, відвертості, взаємоутвердження, розуміння, співпраці.
Розглядаючи психологію морально-етичних явищ з екзистенційно-онтологічної точки зору й враховуючи екзистенційно-духовну природу діалогу, ми здійснили соціально-емпіричне дослідження психології моральних почуттів – сорому, сором’язливості, провини й совісті. Центральна гіпотеза його базується на уявленнях концепції трьох стратегій-парадигм Г. Ковальова й полягає в тому, що феноменологія сорому (і сором’язливості) описується в логіці об’єктної парадигми, феноменологія провини розкривається з погляду суб’єктної парадигми, а феноменологія совісті осягається у горизонті інтерсуб’єктно-діалогічної парадигми.
Оскільки соціально-емпірична програма нашого дослідження психології моральних почуттів є соціально-психологічною, виконаною в руслі ідеології та методології діалогічного підходу, то науковий жанр нашої праці визначаємо як соціально-діалогічне дослідження психології моральних почуттів.
Розглядаємо результати комплексного соціально-діалогічного дослідження психології моральних почуттів сучасної молоді, в якому взяли участь студенти вищих навчальних закладів Кіровограда (по 50 осіб з історичного і психологічного факультетів та факультету фізвиховання – всього 150 випробовуваних).
У дослідженні вивчалися такі аспекти психології моральних почуттів – сорому, сором’язливості, провини й совісті: загальне значення моральних почуттів, статево-вікові особливості моральних почуттів; суб’єктивні чинники (причини, джерела, рівень усвідомленості); диференціація та ідентифікація моральних почуттів; виявлення рівнів моральної свідомості; феноменологія моральних почуттів; структурно-компонентний склад моральних почуттів; культурно-історичний зміст моральних уявлень.
Розглянемо основні ракурси дослідження.
Вивчення значення різних моральних почуттів для наших випробовуваних полягало у з’ясуванні загальноекзистенційної значущості й реально-прагматичної корисності моральних почуттів. Оцінки загальної значущості совісті для себе (77,3 %) й інших людей (87,3