Реферат на тему:

Соціально-психологічні аспекти утримання засуджених на довічне позбавлення волі

Організація соціально-психологічного супроводження виконання кримінальних покарань у вигляді довічного позбавлення волі є якісно новим напрямом у діяльності кримінально-виконавчої системи України. Цей вид покарання було введено Законом України від 22 лютого 2000 року на виконання Україною зобов’язань щодо дотримання Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що стосуються скасування смертної кари. Остаточно нормативне закріплення цього виду покарання було узаконене Кримінальним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 5 квітня 2001 року.

Практично відразу після скасування смертної кари Державний департамент України з питань виконання покарань, як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, що реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, був поставлений перед необхідністю організації утримання нової, специфічної категорії засуджених. Згаданим вище Законом від 22 лютого 2000 року було визначено, що засуджені до довічного позбавлення волі утримуються на суворому режимі тюремного ув’язнення.

Діючі на час створення Департаменту норми Виправно-трудового кодексу України передбачали для осіб, які утримуються на суворому режимі тюремного ув’язнення, досить жорсткі режимні обмеження, серед яких: заборона побачень і одержання посилок (передач), обмеження в листуванні, тривалість щоденної прогулянки на свіжому повітрі всього 30 хвилин. Такий режим певною мірою був прийнятний як засіб дисциплінарного впливу стосовно осіб, які утримаються на суворому режимі тюремного ув’язнення, оскільки він встановлювався на нетривалий термін – від двох до шести місяців. Але такі обмеження не відповідали гуманному характеру рішення про скасування смертної кари.

На підставі вищевикладеного Державний департамент України з питань виконання покарань підготував пропозиції про внесення до Виправно-трудового кодексу змін, що передбачають гуманізацію умов утримання засуджених до довічного позбавлення волі. Такі зміни було прийнято Законом України від 11 січня 2001 року.

Згідно з нормами цього Закону Держдепартамент розробив відповідний нормативний акт – Положення про організацію виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої системи. У Положенні визначено права і обов’язки засуджених до довічного позбавлення волі, з обмеженнями, передбаченими для цієї категорії засуджених, а також тими, що випливають з вироку суду та режиму, встановленого Виправно-трудовим кодексом України для відбування такого виду покарання.

На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 року № 986, а також з метою приведення умов утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, у відповідність з вимогами Кримінально-виконавчого кодексу України, у 2001 - 2003 роках введено в дію 700 місць для утримання засуджених до довічного позбавлення волі. 2005 року також введено в дію 362 місця в секторах максимального рівня безпеки для утримання засуджених до довічного позбавлення волі. Окрім того, у 2004 році з цією метою додатково створено ще 210 місць. Департамент організував переведення засуджених до довічного позбавлення волі із слідчих ізоляторів до установ, у яких створено сектори максимального рівня безпеки для утримання зазначеної категорії засуджених.

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі у виправних колоніях максимального рівня безпеки, утримаються окремо від інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях такого виду. Засуджені до довічного позбавлення волі розміщуються у приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка. За заявою засудженого та в інших необхідних випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати в одиночній камері.

Відповідно до Положення про порядок застосування помилування, затвердженого Указом Президента України від 12 квітня 2000 року № 558/2000, засуджені до довічного позбавлення волі можуть звертатися з клопотанням про помилування після відбуття не менше 20 років призначеного покарання. Стаття 87 Кримінального кодексу України встановлює, що актом помилування може здійснюватися заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на термін не менше 25 років. У цьому випадку на засудженого поширюється дія статті 81 Кримінального кодексу України, яка передбачає, що при фактичному відбутті не менше трьох чвертей терміну покарання, призначеного за умисний тяжкий злочин, до засудженого може бути застосовано умовно-дострокове звільнення від відбуття покарання (за умови, що він сумлінною поведінкою і ставленням до праці доведе своє виправлення).

Соціально-демографічна та криміналістична характеристика чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі

Особи віком 18 - 25 років складають 18,6 %, від 26 до 30 років - 29,2 %, від 31 до 40 років – 37,5 %. Найменше злочинців належить до вікової категорії понад 40 років - 9,7 %. Особи віком від 18 до 25 років частіше, ніж інші категорії злочинців, визнавали свою вину. Цій групі притаманне здійснення злочинів з метою залякування та терору оточення.

Аналіз особових справ засуджених свідчить, що на момент скоєння злочину тільки 14,4 % з них працювали, але позитивних відгуків з останніх місць роботи майже не мали; тільки 0,5 % вчилися у середніх і вищих навчальних закладах. 77,7 % не працювали і не вчилися. Абсолютна більшість засуджених цілком працездатні, вони можуть брати активну участь у виробничих процесах. Людей з обмеженою працездатністю майже немає, а якщо такі й зустрічаються, то, як правило, серед засуджених старшого віку. Засуджені за тяжкі насильницькі злочини проти осіб, як правило, ніколи не відмовляються