засуджені проявляють активність у трудовій діяльності, самоосвіті й підвищенні професійної кваліфікації. Проте іноді активність з соціальної може трансформуватися в антисоціальну, що спостерігається у випадках остаточної втрати значення життя, пов’язаного з браком надії на звільнення. Ось чому бажано запобігати будь-яким проявам неадекватної, пов’язаної з демонстрацією просоціальної, поведінки, переконувати у важливості нагромадження знань і навичок для самого себе і в умовах тієї роботи, яка може бути надана в колонії. Таке побажання особливо важливо реалізовувати у роботі із злочинцями нервового типу, що відбувають покарання за вбивства на грунті побутових відносин.
9. Серйозною проблемою в роботі з серійними вбивцями є формування їх належного ставлення до вчиненого злочину. Схильність звинувачувати самого себе виявлена лише в 1,2 % обстежених; іншими словами, практично всі вони проявляють бажання приписувати відповідальність за вчинену серію вбивств іншим, а досягнення в житті пов’язують із зовнішніми обставинами. На це необхідно звернути увагу тому, що вбивства, на відміну від багатьох інших злочинів, здійснюються внаслідок конфліктів, внутрішніх і (або) зовнішніх, що, природно, перешкоджає справжньому розумінню своєї вини і розкаянню. У зв’язку з цим формування настановлення на усвідомлення себе джерелом, причиною позбавлення життя має принципове значення.
10. Серед вбивць питома вага психічно аномальних осіб надзвичайно висока: вона сягає 60 %. Серед усіх інших категорій злочинців їх частка значно нижча. Тому для забезпечення ефективної роботи із засудженими за вбивства виявлення і лікування осіб з психічними аномаліями має особливе значення. Психіатр у ВК повинен не тільки фіксувати злочинців із розладами психіки, але й брати участь у здійсненні усіх найважливіших заходів стосовно кожного аномального вбивці (вибір режиму трудової діяльності, вирішення побутових питань, питань про накладення стягнень, заохочень тощо). Саме психіатр спільно з психологом має складати план індивідуальної роботи, коректувати його, здійснювати психотерапію, розмовляти із засудженим тощо.
11. Враховуючи психологічні й соматичні особливості деяких засуджених, треба мати на увазі реактивні стани, що легко розвиваються в них, істеричні припадки, схильність до фантазування з явищами психічної втоми (більш характерний для представників другого і четвертого типів). Найчастіше такі психологічні стани характерні для вбивць дітей і підлітків; серед них переважають особи з травматичним ушкодженням головного мозку. Всі їхні злочини вчинені з особливою жорстокістю, спричиненням страждань і мук, у тому числі заради самих страждань і мук.
12. Враховуючи особливу, а в окремих випадках неадекватну та гостру реакцію на „хибні” дисциплінарні стягнення, необхідно використовувати чіткі критерії в оцінці їх індивідуальної поведінки. Формулювання причин стягнень мають бути вичерпно мотивовані. Підвищений контроль з боку адміністрації належить здійснювати особливо стосовно осіб, які у минулому чинили опір представникам влади, скоювали злочини, пов’язані з бандитизмом, вбивством працівників правоохоронних органів, чинили дії, спрямовані на дезорганізацію діяльності виправних колоній.
13. Оскільки багато засуджених (переважно за вбивства у сукупності з розбоями, за вбивства на грунті побутових відносин) готові дотримуватися правил поведінки, ці обставини слід у повній мірі використовувати в індивідуальній роботі з ними, в процесі їх навчання, підвищення рівня освіти.
14. Необхідно відстежувати і своєчасно запобігати входження засуджених в конфлікти, пов’язані з відновленням соціальної справедливості. Справа в тому, що їх психотравмуючі переживання щодо „несправедливості”, жорстка залежність від цих переживань, обмеженість у виборі способів вирішення конфліктів можуть призвести до ситуацій, схожих за своїми емоційними наслідками з тими засобами, якими вчинено вбивство. В умовах довічного позбавлення волі виходом можуть стати самогубство або демонстративна спроба його здійснення.
15. Низький рівень суб’єктивного контролю та схильність приписувати відповідальність за вчинені вбивства іншим, разом з об’єктивними характеристиками вчиненого злочину, є основоположними в оцінці соціальної небезпеки засуджених на довічне позбавлення волі. Співробітники місць позбавлення волі, враховуючи реальні умови виконання цього покарання, повинні уникати непотрібного їх посилення, не допускати приниження людської гідності засуджених. Роботу з ними слід орієнтувати на їх виправлення, хоча вони вже ніколи не вийдуть на волю, в усякому разі переважна їх більшість. Для цього необхідно налагодити співпрацю з ними на основі глибокого вивчення їх життя, особистості, провідних потреб.
Література:
1. Александровский Ю. А. Состояния психической дезаптации и их компенсация (пограничные нервно-психические расстройства). – М., 1976.
2. Блэкборн Р. Психология криминального поведения. – СПб.: „Питер”, 2004. – 496 с.
3. Гельдер М., Гет Д., Мейо А. Оксфордское руководство по психотерапии. – К.: Сфера, 1997. – Т. 2. – С. 64 - 85.
4. Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования: Пер. с англ. – СПб.: „Питер”, 2000. – 464 с.
5. Словарь психолога-практика \ Сост. С. Ю. Головин. – 2-е изд., перераб. и доп. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001 – 976 с.
6. Херсонский Б. Г. Лекции по клинической психологии. – Одесса: ОГУ им. И. Мечникова, 1999.
7. http://www.politik.org.ua