Часто самооцінку розглядають тільки як складову емоційно-ціннісного ставлення до себе. Так, У. Джемс розуміє самооцінку як задоволення чи невдоволення собою [5]. Р. Уайлі вважає, що в основі емоційно-ціннісного ставлення можуть бути розбіжності між самооцінкою індивіда та оцінкою його оточуючими. Він розглядав цю проблему з точки зору функціонального й адаптивного навчання [27].

Вчені визначають певні стадії формування самопізнання, пов’язуючи кожну з них з новою можливістю для суб’єкта виокремити себе з-поміж інших, з можливістю стати більш самостійним і впливати на навколишній світ (у дитини, наприклад, це пов’язано з першими маніпуляціями з предметами, пізніше – з умінням ходити, а потім – з оволодінням мовою). На початкових етапах особливо важливими є також механізми інтеріоризації знань про себе інших. В такий спосіб людина засвоює і використовує у самопізнанні цінності, норми, параметри оцінок і самооцінок, образ самої себе, ставлення до себе й оцінку себе батьками, сторонню самооцінку (наприклад, колег, студентів, з якими разом навчається), засоби регуляції поведінки, рівень очікувань і домагань.

У працях багатьох психологів послідовно опрацьовується особистісний підхід до даної проблеми, що сприяє кращому розумінню соціальної природи і сутності причин, які спонукають людину до дій, усвідомлення мотивів, потреб, спрямованості особистості (Л. Виготський, О. Леонтьєв, Л. Божович, А. Петровський та інші).

О. Захарова характеризує самооцінку як складне структурно-динамічне утворення і в цьому контексті розглядає два її компоненти – когнітивний та емоційний, відзначаючи, що на різних етапах онтогенезу більш вираженим може бути один з них [6]. Деякі дослідники розрізняють загальну і конкретну самооцінку, тобто ставлення індивіда до окремого свого успіху чи дії, а також абсолютну і відносну самооцінку – у залежності від оцінювання себе.

Відомо кілька шляхів оцінювання себе індивідом:

· оцінка зіставленням рівня домагань з об’єктивними результатами своєї діяльності;

· оцінка через порівняння себе з іншими. Оцінюючи себе, індивід свідомо чи мимоволі порівнює себе з іншими з огляду не тільки на власні досягнення, але й на соціальну ситуацію в цілому;

· оцінка шляхом інтеріоризації чужих оцінок. Уявлення людини про себе багато в чому залежить від того, як оцінюють її інші. Під впливом позитивної думки самооцінка підвищується, негативної – знижується;

· оцінка через порівняння себе із самим собою;

· оцінка себе через порівняння образів „Я-реального” і „Я-ідеального”.

Традиційно виокремлюють і такі характеристики самооцінки, як адекватність – неадекватність (Л. Божович, А. Ліпкіна). Мірою адекватності при цьому виступає відповідність самооцінки об’єктивній цінності індивіда. Однак, як вважає А. Ліпкіна, кожна людська особистість унікальна, і, отже, притаманна їй самооцінка – величина нескінченно велика. При цьому розумінні завищена самооцінка неможлива. Самооцінка не обирається людиною довільно, а визначається обставинами її життя, тобто вона „завжди об’єктивно обумовлена й адекватна обставинам, що її утворили” [12].

Вивченню впливу різних факторів на формування, розвиток і сталість окремих параметрів самооцінки присвячено немало досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних психологів. Наприклад, впливу соціально-психологічних факторів на формування самооцінки, ціннісних орієнтацій та особистісних якостей приділяли значну увагу Г. Балл, І. Бех, О. Бодальов, М. Боришевський, Н. Коломінський, Я. Коломінський, І. Кон, М. Обозов, Ф. Петровський, Д. Фельдштейн, В. Ядов та інші. Певний час в теорії діяльності розглядався механізм „соціальної аперцепції”. Р. Вайсман це поняття пов’язував з властивістю групової діяльності впливати на побудову міжособистісного сприйняття та взаємних оцінок в групі [3].

Важливі зауваження щодо впливу на формування особистості зв’язку з колективом та впливу стосунків з керівництвом висловлює В. Мясищев. Він вважає, що „вирішальним в генетичному розумінні ставлення учня до праці, до суспільних вимог, до дисципліни ...є ставлення до керівника, до того, на що вказують правила. Тісні зв’язки з колективом розвивають єдність із суспільними вимогами. І, навпаки, ізольованість, жорстокість та грубість, так само, як і надмірна поблажливість ...сприяють гіпертрофії індивідуальності та недорозвиненню суспільно позитивних рис. Надмірні вимоги можуть стати причиною знеособленості, лицемірства та невротичного розвитку” [ 14].

Цікаві дані стосовно особливостей міжособистісних стосунків та їх впливу на самоставлення і самооцінку особистості в закритих спеціалізованих навчальних закладах наведені М. Кондратьєвим [11]. Як свідчать результати його дослідження, внутрішньогруповий устрій будь-якої спільноти, що функціонує в умовах відносної ізоляції, несе на собі відбиток моноструктурованості.

Подібні результати ми одержали і в нашому дослідженні. У внутрішньогруповій структурі курсантів першого і другого курсів НУВС було встановлено наявність яскраво виражених полярних статусних категорій, що є віддзеркаленням специфічної стадії формування моноструктурованої спільноти. Поряд з жорсткою регламентацією дій, обмеженням соціальних контактів, специфікою навчання та впливом інших соціально-психологічних факторів це створює несприятливі умови для гармонійного розвитку особистісної сфери, викривлення уяви про себе та може спричиняти деформацію особистості у майбутніх керівників правоохоронних органів [21; 22]. Експериментальні дослідження [13; 26] вказують на такий факт: люди залишають групи, реакція членів яких несприятлива для них, групи, які не виправдовують їхніх сподівань, і віддають перевагу товариству людей, які підтримують їхні „Я-образи”. Зважаючи на неможливість залишити групу і специфічні умови навчання, на які ми вже звертали увагу, це може вважатися стресором, що впливає на самооцінку курсантів та їх „Я-образ” узагалі.

В багатьох дослідженнях з’ясовується вплив колективу на формування особистості (Н. Коломінський [9], Я. Коломінський [10], М. Неймарк [16], М. Обозов [17]). Відзначаючи незаперечну роль колективу, вчені вказують на неоднозначність його впливу на