Більш ніж півстолітня „монополія” психоаналітичних досліджень механізмів захисту „Я-образу” особистості була у середині ХХ століття порушена прибічниками когнітивної психології. Тут дослідження механізмів захисту політичної ідентичності відбувається насамперед у групі теорій когнітивної рівноваги (Ф. Ґайдер, Л. Фестинґер, Ч. Осгуд та інші). Якщо керуватися позицією цих досліджень, то дисонанс „Я-образу” зумовлюється насамперед суперечностями між системою політичних настанов суб’єкта або між уже існуючою і новою інформацією. Для досягнення узгодженості між настановами або зменшення потенційної загрози від нової інформації можуть залучатися певні механізми: селективне сприймання, каузальна атрибуція, самокатегоризація, самовиправдовування тощо. Психологічний зміст цієї групи механізмів полягає у захисті самосвідомості суб’єкта шляхом зміни ставлення суб’єкта сприймання до інформації або людей, що сприймаються.

В сучасній соціально-політичній психології триває вивчення і так званих групових захисних механізмів, які розглядаються дослідниками як засоби дотримання „цілісності” суб’єктивного образу референтної для особи ін-групи. Тоді як роль „особистісних” захисних механізмів спрямована на підтримку „Я-образу” суб’єкта, групові захисні механізми розглядаються тут як засоби дотримання позитивного „Ми-образу” ін-групи. Під захистом „Ми-образу” дослідники розуміють насамперед дотримання „Я-образу” суб’єкта як члена певної соціальної групи при загрозі його соціальній ідентичності у взаємодії із членами аут-груп [17]. Емпірично дослідженими механізмами захисту „Ми-образу” є, зокрема, інгруповий фаворитизм і аутгрупова дискримінація, соціальний стереотип, екстернальна атрибуція тощо [8; 17]. Доведено значущу роль цих механізмів і в політичній взаємодії.

Узагальнюючи аналіз доробку соціально-психологічної теорії, відзначимо, що відповідні дослідження можна поділити на дві основні групи. У межах першої триває дослідження механізмів політичної ідентифікації (формування політичного „Я-образу”), тоді як провідні розвідки другої групи присвячені механізмам захисту ідентичності виборців („Я”- та „Ми-образу”) у політичній взаємодії. Психологічний аналіз відповідних механізмів відбувається, насамперед, у парадигмах психоаналізу та когнітивізму.

Наступним парадигмальним напрямком, який дав змогу під іншим кутом зору поглянути на проблему механізмів поведінки виборців, виявилася теорія раціонального вибору (“rational choice theory”) як синтез психологічних, соціологічних та економічних підходів до дослідження людської поведінки. За останні десятиріччя сфера цих досліджень значно розширилася, а сам він набуває дедалі більшої ваги як універсальний теоретичний підхід до вивчення різних сторін громадсько-політичного життя. У межах запропонованої теорії індивід загалом розглядається як „максимізатор вигоди”, що спрямовує свою поведінку відповідно до можливого збільшення морального та матеріального добробуту.

За моделлю раціонального вибору, учасники політичної взаємодії a priori прагнуть до максимальної реалізації індивідуальних інтересів. Ці інтереси (цілі) можуть, у свою чергу, бути самоцінними (термінальними) або інструментальними. Якщо перші є особистісними та асоціальними і часто не усвідомлюються особистістю, то інструментальні цілі – соціальні і завжди рефлексовані: вони несуть у собі такі прагнення особистості, як повага, популярність, що можуть бути здобуті внаслідок оцінки індивіда іншими людьми як суб’єкта голосування [7]. Відтак в моделі раціонального вибору політична активність суб’єкта розглядається як така, що, з одного боку, спрямована на отримання максимальної матеріальної вигоди, а з іншого – орієнтована на досягнення значущого соціального схвалення.

Для кращого розуміння соціально-психологічної сутності теорії скористаємося висловом одного з її предтеч, а саме Е. Даунса, який підкреслював, що „кожна розумна людина приймає рішення відносно голосування так само, як і всі інші рішення: якщо доход перевищує видатки, людина голосує, якщо ні – утримується” [22]. Електоральна поведінка в цьому випадку вкладається у формулу

R = PB – C+D,

де R – зиск від участі виборця в голосуванні, В – різниця між вигодою внаслідок обрання того або іншого кандидата, Р – вірогідність того, що конкретний голос буде вирішальним для перебігу виборів, С – витрати виборця і D – інші вигоди від участі у виборчому процесі (частування, подарунки, задоволення від виконання громадянського обов’язку тощо). У разі, якщо R є позитивним, то людина приймає рішення про участь у голосуванні, якщо R виявляється від’ємним, виборець вирішує не брати участі у виборах. Більшість дослідників доходять думки, що така модель спрацьовує навіть якщо виборець не усвідомлює самої логіки процесу.

Близькою до зазначеної моделі виявляється й концепція електоральної взаємодії американських дослідників Д. Гріна і Р. Шакара, яка детермінує електоральну поведінку соціально-психологічними факторами, попереднім досвідом, користю від волевиявлення, настановами інших суб’єктів тощо [24].

На думку прибічників моделі раціональної поведінки, факторами, що зумовлюють політичну активність виборців, стають переважно суб’єктивна значущість перемоги конкретного кандидата, „ціна” голосування (розумові і часові витрати на збір інформації), уява про важливість політичної участі тощо [22]. Водночас, з точки зору соціально-політичної психології, такий аналіз проблеми варто визначити як доволі поверховий. Психологічний аналіз проблеми виводить на перший план серед мотивів політичної активності насамперед причини психологічного характеру: рівень політичної довіри виборців, наявність „соціального оптимізму”, відчуття каяття за неголосування (політичний абсентеїзм) як дисонансу між потребою та небажанням голосувати тощо.

У моделі раціонального вибору індивід має усвідомлювати як власну суб’єктність (як суб’єкта вибору, провідного актора політичної взаємодії) так і об’єктність, що зумовлюється „заданістю” поведінки виборців суспільними рамками, усвідомленням себе як об’єктів маніпулювання іншими