Подальші дослідження в рамках теорії раціонального вибору дали змогу визначити низку інших соціально-психологічних механізмів політичної свідомості громадян. Згідно з поглядами представників цього напрямку, ключовим механізмом тут виявляється егоцентризм громадян, що розглядають вибори як інструмент для досягнення особистих цілей. Серед інших механізмів слід виділити механізм психологічної солідарності як фактор, що сприяє голосуванню індивіда в обмін на дружнє ставлення та емоційне схвалення референтних для нього осіб [7].

Згідно з теорією „ретроспективного голосування” М. Файорини, основним чинником, який зумовлює політичну активність індивіда, виявляється його суб’єктивне сприймання ситуації. Шляхом такого суб’єктивного оцінювання ситуації виборець визначає, чи варто йому голосувати за діючого політика, чи краще „змінити” його на перспективнішого кандидата [23]. Подібним чином мотивують політичну поведінку виборців і американські дослідники К. Родерікс і Д. Ріверз, які вважають, що виборці у своїй поведінці загалом більш „далекоглядні”, аніж „короткозорі” і схильні до оцінювання динаміки економічної ситуації у визначенні свого політичного вибору [11]. Як зазначає вітчизняний соціолог О. Вишняк, у процесі прийняття виборцем рішенням йому „зовсім не обов’язково добре розумітися на економічних програмах чи політиці партій та кандидатів. Для того, щоб зробити свій вибір на користь діючої влади чи опозиційних політичних сил, виборцю достатньо оцінити, чи поліпшились його умови життя за роки правління певної партії та голови виконавчої влади, чи ні” [6].

Ряд інших моделей зумовлює політичну активність виборців потребами у самоствердженні та усвідомленні власної соціальної значущості. Так, автори моделі „домінування поведінкових настановлень” у політичній поведінці С. Вольфінгер і С. Розенстоун вважають, що виборці отримують позитивну задоволеність від виконання акту голосування шляхом зміцнення своїх суб’єктивних зв’язків з політичною системою. Інший американський дослідник, Т. Моо, вивчаючи феномен раціональної поведінки, відзначав, що люди відрізняються насамперед за своїм суб’єктивним сприйманням ефективності і цілей, які вони покладають. Відтак, провідними механізмами, що зумовлюють поведінку виборців, тут виявляються рівень самооцінки особистості (визначення ступеня значущості власної поведінки) та інтенція солідарності (прагнення до емоційного схвалення значущими іншими).

Як певну противагу раціонально-поведінковій теорії американські дослідники С. Розенберг і П. Маккаферті запропонували модифікацію концепції так званого „ірраціонального вибору”. Автори встановили, що динаміка політичної участі виборців перебуває у прямій залежності від значущості виборчого інституту. Таким чином, участь громадян у президентській кампанії зазвичай виявляється вищою, ніж під час виборів до місцевих органів влади [28]. Зазначимо, що ця точка зору значною мірою перегукується з теорією „хвиль та спадів” політичної активності А. Кемпбела [21, с. 397 – 418].

Подібна модель спрацьовує і в європейському політичному полі. Так, німецький дослідник Р. Дінкель помітив, що партії, які вигравали національні вибори, зазвичай програвали місцеві. Такий парадокс він пояснював „демобілізацією” виборців через упевненість в перемозі партії, що виграла перегони, і невідчуттям необхідності власного голосу.

Під певним кутом зору такий феномен досліджувався й у вітчизняній політико-психологічній теорії. Так, ряд дослідників простежує кореляцію між „сконцентрованістю” виборців на значущих для них аспектах голосування, як, приміром, під час виборів народних депутатів, та „розслабленістю” у виборі депутатів до місцевих гілок влади. Тут психологи зустрічаються із своєрідним парадоксом „дифузії ідентичності”, коли виборці можуть голосувати за кандидатів чи партії, що стоять на антагоністичних ідеологічних позиціях. З погляду ж раціонально-поведінкової теорії цей парадокс розуміється не як проблема ідентичності, а скоріше як „демобілізація” виборців, менша умотивованість у самому голосуванні за другим списком та його подальших результатах.

Значним внеском до розуміння проблеми соціально-психологічних механізмів електоральної поведінки виборців виявилася теорія американського економіста і соціолога, лауреата Нобелівської премії Г. Бекера. В основі його моделі поведінки лежить ідея про те, що світ складається з індивідів, які максимізують свій потенційний зиск. Ці індивіди, чиї можливості обмежені лише кількома факторами (загальною кількістю кандидатів, наявністю часу тощо) взаємодіють на політичному ринку. Відповідно до цього дослідник припускає, що основним мотивом будь-якої особистісної діяльності є індивідуальна вигода або так званий психологічний егоїзм. Відповідно до авторської концепції „суспільно значущого вибору” процес „обирання”, за Г. Бекером, мислиться як рефлексивне та раціональне осмислення індивідом особистісно значущих переваг і недоліків ситуації відповідно до власного уявлення про можливі наслідки голосування або неголосування.

У працях іншого економіста та соціолога, Дж. Б’юкенена, політичний та електоральний вибір розглядається крізь призму „заданих” основних корисливих акторів, які взаємодіють у політичному полі. Дж. Б’юкенен припускає, що в основі діяльності як виборців, так і політиків лежить прагнення до максимізації власних інтересів, а не альтруїстичні прагнення до досягнення суспільного блага.

Дослідження механізмів свідомості виборців у вітчизняній соціально-політичній психології

Хоча вітчизняні наукові розвідки проблеми розпочалися лише із середини 90-х років, слід відзначити, що усі вони мають під собою ґрунтовний методологічний фундамент у вигляді попередніх доробок українських і російських психологів. Так, комплексною теорією дослідження психологічних мотивів соціальної взаємодії потрібно вважати теорію настановлень Д. Узнадзе, продовжувану А. Надірашвілі, А.