Як відомо, чим більш напруженою, екстремальною стає ситуація, тим більше вона вимагає різного роду обмежень, регламентацій, а, отже, відкриває дорогу маніпулюванню. З історії відомо чимало випадків штучного створення екстремальних ситуацій, коли суспільство поділяється на “своїх” і “чужих”. “Чужі” оголошуються “ворогами народу”, по відношенню до яких необхідно застосувати найсуворіші санкції.

Типологія

Усю сукупність відомих соціально-психологічних механізмів впливу можна розподіляти на різні типологічні групи в залежності від критеріїв, обраних для такого поділу. Зокрема, досить чіткий типологічний розподіл дозволяє зробити застосування критерію “свобода-необхідність”, вважаючи, що одні механізми надають можливість вибору і свободу дій об’єкту впливу, а інші вимагають підпорядковуватися правилам, нормам, звичаям, традиціям і, зокрема, вимогам суб’єкта впливу.

Саме в останньому випадку йдеться про так звані прескриптивні соціально-психологічні механізми впливу (зобов’язування, вимагання, санкціонування, вправляння тощо). Необхідність і доцільність застосування цих механізмів пояснюється життєвою необхідністю. Адже нерідко для того, щоб отримати бажане, людина вимушена робити необхідне. Крім того, існують поняття почуття обов’язку і відповідальності, спільно прийнятого рішення, домовленості, обіцянки, клятви, які надають певне моральне чи юридичне право на застосування прескриптивних механізмів впливу.

Альтернативу попереднім становлять, так звані пропозитивні соціально-психологічні механізми впливу, сутнісну основу яких становить висловлена на адресу конкретної людини чи групи пропозиція мислити і діяти певним чином, що не обмежує останніх у свободі вибору. До цього типу можна віднести такі механізми, як інформування, переконування, доведення, роз’яснення, навіювання, умовляння, демонстрування тощо.

Системний підхід

Справжня спільність “Ми” як ціле, що не дорівнює сумі частин, виникає тоді, коли індивіди, що його утворюють, мають внутрішню, душевно-духовну спорідненість, є психологічно і фізіологічно сумісними і визнають важливість для себе приналежності до такої спільноти. Чудово, коли подібне “Ми” виникає спонтанно, наприклад, у парах закоханих. Проте можна уявити реальну ситуацію, коли людина для здійсненні своїх намірів хоче віднайти собі однодумців, соратників, партнерів. У цьому випадку мало керуватися інтуїцією і почуттями, які йдуть “від серця”. Тим більше, що справжні соратники не часто трапляються на дорозі, а, отже, іноді їх потрібно формувати, виховувати, або, просто кажучи, робити за певним “образом і подобою”.

Щоб зробити іншу людину своїм соратником, необхідно по відношенню до неї здійснити певні цілеспрямовані впливи, які б викликали у неї потрібні “перетворення”. Зрозуміло, що тут не може не виникати питання етико-психологічного характеру. Тобто, якщо йдеться про утворення спільності одного „Я” з іншими, здійснювані впливи ніяким чином не повинні зачіпати сутнісно-смислового ядра особистості усупереч її бажанню. Більше того, будь-який цілеспрямований вплив людини на людину повинен гарантувати останній можливість вільного самовизначення і перетворення себе самої за своїми власними законам. Винятком можуть бути лише лікувальні, корекційно-реабілітаційні, профілактичні впливи на людину, в якої це ядро деформоване.

Друге, інструментально-технологічне питання полягає в тому, як саме ці впливи повинні бути організовані, а, отже, чи існує якась системна логіка застосування соціально-психологічних механізмів впливу людини на людину.

Дослідження свідчать, що така логіка дійсно існує і виявляє себе, зокрема, у своєрідній динаміці пропозитивних і прескриптивних механізмів впливу. Що мається на увазі?

Уявімо, що у взаємодію вступають два суб’єкти діяльності, а, отже, висловлюючись “системною” мовою, дві подібні (але не тотожні) функціональні структури, кожна з яких спроможна ставити перед собою певні цілі, обирати засоби для їх досягнення, приймати рішення про перехід від намірів до дій, виконувати свої рішення, оцінювати результати виконання і фіксувати у досвіді результати і способи здійсненої активності. Щоб утворити психологічну спільність “Ми”, ці дві структури повинні певним чином взаємодіяти. При цьому одна з них повинна виступати ініціюючою стороною, або суб’єктом впливу, друга – об’єктом цього впливу. Завдання суб’єкта – застосовувати певні соціально-психологічні механізми впливу, а завдання об’єкта – адекватно (знову ж таки суб’єктно) на них реагувати. Розглянемо схематичний варіант такої взаємодії.

Припустімо, що суб`єкт А зацікавлений у тому, щоб між ним і Б утворилися відношення співробітництва, партнерства тощо. Для цього він повинен, насамперед, пересвідчитися в тому, наскільки і в якому відношенні Б є суб`єктом, тобто креативним і моральним автором свого життя, і, при необхідності, вдатися до використання прескриптивного соціально-психологічного механізму мобілізування. Мобілізувати означає примусити бути активним, розворушити, запалити, надихнути на гранично можливий для людини рівень власне людського існування, зокрема, на актуалізацію онтичних смислів, сутнісних сил і суб`єктних потенцій.

Для того, щоб Б свідомо перейнявся такими ж ідеями, як і суб`єкт А, щоб у нього виникли такі ж мотиви-переконання, щоб він так само сильно, як і А, бажав, хотів, прагнув втілити певну мету-ідею у життя і не мислив собі іншої долі, останній, як ініціатор взаємодії, повинен застосувати пропозитивний механізм переконування.

Аби Б принципово погодився з тими способами досягнення мети, які пропонує А, щоб так само, як і А, підпорядковував засоби меті діяльності, останній повинен вдатися до прескриптивного механізму зобов`язування.

Щоб Б внутрішньо приєднався до А у прийнятті рішень, визнавав авторитет А, прислухався до його порад і виявляв упевненість щодо необхідності і своєчасності переходу від намірів